Вчинок милосердя для тіла ближнього: хворого відвідати

Частина 1 і 2

Спробуємо поглянути на вчинок милосердя, яким є відвідання хворих, в світлі притчі, яка безпосередньо говорить про поранену страждаючу людину. Притча про доброго самарянина – історія, яка вчить нас, як бути ближнім, тобто близьким до людини, “пораненої” хворобою (Лк 10, 30-32).
Священик і левіт переходять на іншу сторону дороги, не затримуючись, йдуть далі, зайняті своїми справами. Людина, що лежить на дорозі, яка важко поранена і ледь показує ознаки життя, вимагає зміни їх планів. На жаль, і сьогодні ця історія повторюється, коли страждаючі “заважають” і стають жертвами байдужості, яка знаходить таке цинічне рішення, як евтаназія.
Але один самарянин, що був у дорозі, зненацька надійшов (на нього) й, побачивши його, змилосердився. (Лк 10, 33)
Самарянин також мав свої плани, був далеко від свого дому, проте був готовий зробити пораненого незнайомця частиною своїх планів і свого шляху.
З ним відбувається щось дуже важливе, текст притчі говорить, що самарянин “зглянувся”. Це слово багато разів описує також реакцію самого Ісуса (Мт 9,36; Мф 14,14; Лк 7,11-17). Ця співчуваюча любов – немає хвилинного переживання, але є таким сильний досвідом, що породжує дію. Самарянин переживає чужу драму, як свою власну.
Якщо наше співчуття має наближати нас до Ісуса, то також повинно вести нас до рішення і вчинків. Зустріч з хворим, незалежно від того, в яких умовах відбувається, може бути для нас шансом, щоб наблизитися до Христа і увійти в ситуацію хворого так, як Він. Відчути його самотність, біль.
Це особливе переживання викликає те, що самарянин підходить до пораненого, стає близьким йому, а значить ближнім.
Добрий самарянин щоб допомогти побитому незнайомцю залишив за собою сумніви, перестав зупинятися на тому, чи варто, і зламав свій егоїзм (Лк 10, 30-32). Це не зуміли зробити його попередники. Саме це було вирішальним, а сама ситуація нещасного, який лежав на дорозі, дозволила йому виконати спонтанний жест, який висловлював близькість, зв’язок і турботу. Він відкрив, що він турботливий, що володіє всім, що потрібно хворому, відкрив свою силу, щоб забрати лежачого, і те, що в ньому достатньо сміливості, щоб пожертвувати іншим в турботі про страждаючу людину.
Все це може статися і з нами, якщо наше «відвідування хворих» буде справжнім виходом з нашого егоїзму, якщо ми забудемо про себе, про нашу «ритуальну чистоту». Тоді ми відкриємо, що володіємо «вином і оливою», що несуть допомогу, зміцнення, радість і благословення. Зустріч, в якій ми стали для когось близькими, дозволить нам знайти сили і можливості, які нас самих можуть здивувати.
Останнім акордом притчі є питання Ісуса: «Хто з цих трьох був ближнім тому, хто потрапив у руки розбійників?» (Лк 10, 36). Те, що говорить Ісус, – це зворот питання, яке і стало причиною розповісти цю притчу. Книжник питав: «А хто мій ближній?». Ісус звертає увагу, що ближнім постає не поранений чоловік, а той, хто став близьким для нього. Тим, хто отримав дар, був не та людина, залишена на дорозі, а самарянин. Це він отримав дар, яким була можливість дарування любові.
Зустріч з хворим, щоб вона була справою милосердя, має стати для нас даром, який робить для нас можливим дарування любові, турботи і співчуття. Даром, який дозволяє нам ставати схожими на Ісуса, який сам був названий Самарянином.

 За матеріалами: kmc.in.ua

Comments are closed