Духовне життя переслідуваних осіб на Поділлі у 1918-1990 рр. в світлі зібраних свідоцтв

МІСЯЦЬ ЄВГЕНІЯ.
Я народилася у 1915 році в с. Черче, де ми і жили. Мій тато мав хазяйство, був у костьольному комітеті.
В нас все позабирали з хати, залишився тільки стіл, лавка, постіль, на котрій залишилося тільки трохи соломи. Забрали навіть останній мішок. Мама сховала в стрісі три гладущики квасолі, то прийшли комсомольці з такими кортиками і все общупували. Залізли на гору, і чую, як один говорить: “Дивись, куди кулак сховав квасолю”, – і так і забрали в нас останню ту квасолю.
На другий день приходить до нас такий Навроцький. Прийшов в такому синьому, гарному вбранні (тоді була така мода). Таке гарне пальто – “розкудлачене”.
А тато з того горя захворів і лежав на постелі, на тій голій соломі. Ну і заходить цей Навроцький, знімає папаху, і до тата з насмішкою:
– Niech będzie pochwalony Jеzus Chrystus!
Тато відповідає:
– Na wieki wieków. Amen.
– O, co pan, czy pan niewie że polacy przeszli granicę?!
Тато на це махнув рукою і тільки сказав:
– Ее…
Навроцький почав насміхатися, кажучи: “О, я служив коло ксьондза, я знаю то, і то, я то все знаю…” – і так він посміявся, вийшов і пішов.
Незадовго його застрілили в сутичці. А це було так: втікали до Польщі ті, котрі якимось шляхом взнали, що їх будуть вночі забирати. То вони зробили собі обрізи і почали тікати. Це була ніч. Однак їх помітили і почали наздоганяти. Вони забігли на цвинтар і почали відстрілюватися. Багато там загинуло з обох сторін, серед них також цей Навроцький. Тим, котрі залишились, все-таки вдалось утекти до Польщі.
Якщо ти в той час почув, що на тебе хтось сказав “шпигун”, то все, вночі тебе заберуть.
Забрали у нас все. Залишили тільки одну корову. Наложили на нас норму по здачі молока, – ми її виконали. Наложили другу – також виконали. Однак третій раз вони наклали ще більшу норму – ми вже не могли. На четвертий раз приходять забирати корову. Тоді вдома був тільки тато, мама і я. Брати втекли в ліс і там вони переховувались, тому що тато сказав їм, щоб вони втікали в ліс, бо їх тут чекає біда. Тато то вже був старий і ще до того хворів.
Заходять до хати і зачитують акт “голови”. Прочитали, тоді звертаються до тата, кажучи:
– Підпишись.
– Ти написав, той і сам собі там розписуйся, – відповів тато.
– Ну і не потрібно, – і відразу до хлопців:
– Хлопці, відв’язуйте корову.
Вони пішли в сарай, відв’язали корову, вивели її на дорогу і чекають ще цього головного. А я вийшла і стала коло хвіртки, плачучи, дивилась на корову.
А це був саме базарний день, і дуже великий рух був на дорозі. Корова подивилась, що її тримають чужі люди, а також, що такий рух на вулиці і нема нікого з її хазяїв, вирвалася вона тим хлопцям з рук і забігла на подвір’я, стала і стоїть, нікого не підпускаючи до себе.
Ті хлопці постояли ще трохи, щось між собою поговорили і пішли.
Я пішла до хати і все по порядку розказала татові, що сталося. А тато мені сказав, щоб я пішла і прив’язала корову на місце. Я пішла і так зробила.
Приходжу до хати, а тато сидить такий зажурений і говорить: це буде біда. Це так не закінчиться. Вони нас знищать.
Після того нас два місяці ніхто не зачіпав. Вони все планували. Потім нас засудили, мене і чотирьох моїх братів. Спочатку посадили двох старших братів, а нас – мене і двох братів, тягали на допити, як наймолодших. А потім і нас засудили. Я пам’ятаю цей день. Це був 1930 рік. До Смотрича приїхав правити Резурекцію ксьондз Вєжбіцький. Я з своїми братами пішла також до костьолу на Резурекцію, але без батьків, бо вони були старі, а до костьолу було 8 км. Після всього ми прийшли додому. А тато, мама і молодша сестричка плачуть. Ми запитуємось їх:
– Що таке сталося?
А вони нам показують повідомлення і говорять:
– Прийшло повідомлення з міліції на допити.
Ми сіли, поснідали всі разом. Ми плакали, бо розуміли, що це останній раз ми разом… [заплакала].
Ми зібрались і пішли до Смотрича в міліцію. Приходимо ми до міліції. Заходимо. Чекаємо. Виходить якийсь один і зачитує наші фамілії і імена, питаючись:
– Такі… є?
Ми відповіли :
– Є.
– Зачекайте у коридорі.
Чекаємо. Вже пройшла година, друга. Вже дванадцять годин дня, а ми все ще чекаємо. О 16 годині виходить той самий і, називаючи одного з моїх братів, питається:
– Такий… є?
– Є, – відповідає брат.
– Заходь! А ви, чекайте тут.
Потім визвали другого брата, а перший звідти не вийшов. Після того визвали мене – останню.
Заходжу. Запитується мене, показуючи на Бойка:
– Це ти в нього виривала з рук корову?
– Ні! – і я розповіла все, як було насправді. А вони кажуть:
– Брешеш! Ось, послухай, що написано в звіті про це, – бере і зачитує: “Субітельський Микола Михайлович, його четверо синів і п’ята дочка виступили з сокирами, гралями на колгоспний актив з наміром перерубати весь актив, котрий прийшов забрати корову в членів антиполітичної організації”.
Я почала відказуватись, що так не було, що це все брехня…
– Неправда, і не бреши нам тут.
А що я могла зробити чи сказати, правда була така, яку вони самі хотіли.
Після того познімали з нас верхню одежу, перетримували в камері аж до суду, котрий відбувся саме на “Зелені свята”.
З приводу того, що мені було лише 15 років, мені дали рік примуспраці. Братові Янику дали спочатку також рік, але потім добавили. Моїх братів забрали, і вони працювали десь в мокрих шахтах.
Повернулось нас тільки двох, я і мій брат Юзеф, а інших братів били, потім кудись вивезли і вони так і не повернулися. Недавно прийшло повідомлення про одного брата, що він був розстріляний.
Мене направили в радгосп коло Макова, де я працювала цілий рік різноробочою. У 1931 році мені виповнилося 16 років. Я вже чекала, коли мене пустять додому. І одного разу, коли я працювала на полі, прибігає хтось до мене і каже:
– Бігом біжи, на тебе чекає начальник примуспраці.
Я як це вчула, то дуже втішилась. Я вже просто чула ці слова: “Твій строк закінчився, іди додому”.
Підбігаю я до того начальника. Він сидить в сідлі на коні і говорить до мене:
– Тобі потрібно з’явитись в Смотрич. Але ти почекай на мене, я буду вертатися і тебе заберу, а поки що іди, працюй.
Я думала, що настав цей день. Я не могла дочекатись, коли з’явиться той начальник. Вже почала собі думати, як я маю прийти додому, до батьків, і вже тішилась. Те, що мені потрібно було з’явитися в Смотричі, то я собі подумала, що просто потрібно заповнити якісь папері, а після того то вже додому. На жаль, не так мало все відбутися.
О 19 годині ми закінчили працювати. Приїжджає цей начальник дуже сердитий і каже до мене:
– Пішли!
Не дав мені навіть повечеряти, ані в щось навіть одягнутись. Він їде на коні, а я біжу перед конем, і він все до мене з коня:
– Скоріше, скоріше!…давай скоріше!
І я все бігом, навіть не дав передихнути, вже не говорячи про те, щоб взяв мене на коня. Але я була ще молода і якось добігла до того Смотрича.
А там в Смотричі, нижче костьолу, був штаб міліції, де на його території був погріб з гратами.
Ми заходимо на подвір’я. Виходить нам назустріч черговий, а начальник до нього:
– Посади її в погріб.
Він посадив в погріб, і я сиджу.
Там було дуже холодно, а я була дуже легко одягнена, тому що я була забрана з роботи і не встигла навіть одягнутися.
Там я застала ще трьох жінок. Нам не давали їсти. Дякуючи тому, що цим жінкам приносили передачу, то я мала що їсти, бо вони ділилися зі мною [заплакала] Щось вони скажуть одна до одної по єврейськи, подивляться на мене, і кожна мені щось залишала.
Просиділа я там 12 діб. Ніхто до мене не приходив, не викликав, не питався – ніби про мене забули. Ніхто мені не говорить, чому мене тут тримають і що із мною буде далі.
Одного дня, коли я дивилась в малесеньке віконечко, побачила одного чоловіка з нашого села. Я попросила охоронця, щоб він мені його покликав. А він мене питається:
– Для чого?
– Він з мого села, і я хочу ним передати батькам, що я тут, тому що вони не знають, де я знаходжусь.
Він його покликав.
Підходить той дядько до мене, і як побачив мене, то зразу запитується:
– Дитино, а ти чого тут?
Я відповідаю:
– Тут… І все!
Він зрозумів. Я його попросила, щоб він переказав моїм батькам, що я тут вже 12 діб.
Він пішов.
На другий день мене викликають. Зачитують мені вирок такого змісту: “Ми тобі дали тільки рік примуспраці, в зв’язку з тим, що тобі не було 16 років, і ти рахувалася як неповнолітня. Тепер тобі виповнилося 16 років, ти вже вважаєшся самостійною, і тому, засідання народного суду вирішило дати тобі три роки далеких таборів. (Тоді була “тройка” – троє чоловік, і це називалося судом.)
Я заплакала. [заплакала]
В неділю, о 5-тій ранку, чуємо команду:
– Всім виходити і строїтись [шикуватись] надворі.
Я вийшла. Дивлюсь, а на подвір’ї повно міліції з гвинтівками, на котрих штики.
Нас обступила міліція. Потім всіх перечитали, а після того поступила наступна команда:
– Шагом марш на станцію!
Повели нас всіх на станцію до поїзда.
Прийшли ми туди, а я голодна і гола. Підходжу я до охоронця і прошу, щоб він мене пустив до тої будки, може, мені хтось там дасть в щось одягнутись і щось з’їсти. Він трохи подумав, подивився на мене і пустив мене, кажучи:
– Йди, тільки зараз вернися. (втекти було не можливо, бо все було оточене міліцією).
Відкриваю двері тої будки, дивлюся, а сидить сусід мій – лісник, і п’є чай. Він мене, як побачив, то зразу мене питається:
– Ти чого тут? Ти куди?!
Я йому відповідаю:
– В Кам’янець–Подільський, в тюрму.
Я йому сказала, чого я хочу.
– Сідай, може, вип’єш хоч чаю. – І він вибіг з будки і побіг мені, щоб щось найти вдягнутись і поїсти.
Однак, він щойно вибіг, як чую крик того охоронця:
– Виходь! Поїзд підходить.
Нас погрузили в вагони, і я так і поїхала голодна.
Завезли мене у Кам’янець–Подільський. Посадили мене в одиночну камеру. Я в ній просиділа цілий тиждень. Потім мене поселили до загальної камери. Там були самі жінки, і всі сиділи по “58” статі[політв’язні]. Були також там такі вже жінки, котрим було по 53 роки. Також були такі, що прямо поросли мохом від того, що так довго сиділи, блищалися в них тільки очі. Вони були цілковито не винні, так, як і я. Також панував там страшний сморід, заїдали воші. Мене ще й помістили коло самого “відра” – це було щось страшне.
О дванадцятій годині ночі чуємо що їдуть по коридорі. Від шпорів тільки таке брязкотіння, і все блищи і блищи. Хтось з жінок говорить що все, когось сьогодні заберуть.
Ми всі встали, і насторожено слухаємо. Чуємо, що зупинились коло наших дверей. Через якусь хвилинку чуємо клацання замка. З рипом відкриваються двері, заходять. Всі жінки стоять тихо, затамувавши подих, і понуро, із страхом дивляться на міліціонерів.
Почали зачитувати фамілії і імена. Після того всім, кого зачитали, сказали вийти на коридор. Моє прізвище також зачитали, і я вийшла. Серця наші вже б’ються, але що зробиш, що буде те буде.
Забрали нас шестеро чоловік. Потім цей чоловік – трьома ромбами на шинелі говорить до охоронця:
– Забирай їх.
Той звертається до нас і говорить:
– Ходіть!
Ми пішли. Приводить нас до кухні і говорить: будете працювати в кухні. (а мені ніби камінь з душі зняло, бо ми очікували найгіршого).
Він нам розтолкував, що ми маємо варити і носити їсти на четвертий поверх до “ворогів народу”. Ми кажемо, що будимо так робити.
Я звертаюся до цих жінок, щоб вони сказали йому, що нам потрібно випрати одяг, тому що ми всі вошиві.
Вони звертаються до того начальника:
– Гражданин начальник! [заплакала] Нам потрібно випрати одяг, тому що у нас дуже багато вошей, як ми будемо готувати…
А він, показуючи на таз, говорить: вот вам таз, и вот вам мыло и огонь под плитою. Намачивайте, милите и стирайте а потом, возьмите в этот таз, и прокип’ятите.
А в нас не було навіть в що переодягнутись, то ми в нього також попросили, і він нам дістав щось, то я пам’ятаю що мені попався якийсь старий порваний халат. Ми попрались, а сушили все в коморі на дровах.
Ми там працювали дуже важко. В тій кухні була маса роботи. Їжу розносили в тривідровій бочці, а до неї було прикріплено таких два маленьких вушка. Була така копистка, як рискалисько, [ручка від рискаля] то ми її встромляли в ці вушка і по двоє на плечах несли ту бочку на четвертий поверх. Так само ми носили чай, але це була просто кип’ячена вода [заплакала] в котру кидали тільки четверту частинку цукру рафінаду.
Принесемо на той четвертий поверх а там випускають по одному з тої камери. А він підходить, такий страшний, худий, голодний і весь від холоду трясеться. Там в тих каморах тільки один бетон, не було нічого підстеленого, і вони бідні на тому бетоні спали.
Повар розливає, також судимий, і я його попрошу, щоб трошки більше налив. І він мене слухав. І тільки щойно наллє, то той в’язень зразу собі до губ і потрошки сьорбає. Але відразу його заганяють назад в камеру і наступного виводять.
Були такі хлопці, котрим залишилося ще недовго до звільнення, то їх пускали в місто. [напевно, брали до роботи] І одного разу вони прийшли і нам сказали, що готується на завтра поширений етап висилки в далекі табори Сибіру.
В мене всередині все отерпло. Ми боялись, щоб нас не вислали. Ті жінки просять вже того начальника, а він їм відповідає, що він не в силах цього зробити, як скажуть зверху і як вони захочуть, то так буде. (цей начальник був добрий, він завжди нам давав більше хліба, але тільки так, щоб ніхто не бачив).
Наступного дня почали всіх виводити на площадку перед в’язницею. Вивели майже всіх, а ми сидимо на кухні, і нас ніхто не зачіпає. Жінки говорять, що, може, нас не заберуть. Але через якийсь час приходить наглядач і починає по порядку зачитувати наші прізвища – перечитав нас всіх і тоді говорить: “Виходьте!”
Нам начальник дав по одному кілограму хліба (але так, що ніхто не знав), і ми пішли.
Вивели нас на станцію, погрузили в “сліпий” вагон і везуть нас. Завезли нас до вапнярки, і там нас помилково підчепили не до того поїзда – ми цього не знали.
Поїзд рушив. Я дивилась у віконце через грати. Через якийсь час я кажу до дівчат, що мені ці місцевості якісь дуже знайомі, і що нас, напевно, везуть додому. Вони почали з мене сміятися. Але приглядаюся ближче, дивлюсь – та це ж станція Гречани. Я крикнула до дівчат. Вони подивились і кажуть: “Ми не розуміємо, насправді, станція Гречани”.
Коли помітило це начальство, то наробило шуму. Загнали наш вагон в запасну лінію і тримали нас там цілу добу, аж поки не приїхав другий поїзд і нас не забрав. Нас там тримали в вагонах і ні їсти не давали ні пити, також не випускали з вагона. На дорогу, коли вже вирушали, то дали по пайці хліба.
Нас вже не повезли в Сибір, а лише в Кіровоградську область, де ми працювали в радгоспі. [якби не помилка залізничників, то, напевно, вони б попали в далекі табори, і хто знає, чи повернулися би вони звідти ]
Там раніше були дуже багаті люди, мали дуже багато худоби. Коли їх “розкуркулили”, то створили тваринницькі радгоспи, тому потрібні були люди. Шістьох нас взяли доїти корів.
Кожна мала 18 корів, котрих було потрібно доїти три рази на день ручну. То ми там працювали. Звідти відправляли в таких маленьких бідончиках масло у Бельгію. Час доїння був такий: від 3 години ранку до 9 години; від 12 до 15; від 19 до 21 години. А ще після кожного доїння потрібно було помити бідони, відра так, щоб все блистіло.
Після всього, ми йшли до бараку. Дають нам їсти. На 12 чоловік давали відро супу, в котрому дві ложки пшона, а то все вода. То ми тую юшку зціджували, і там залишалось щось. Після того кожна там візьме ложечкою те “щось” і все, така була вечеря.
Якби хтось взяв ковток молока, то все, вища в світі кара – розстріл!
Ми там працювали три роки, і нам не дали ані одного разу молока. І я доїла те молоко, то також, жодного разу я не взяла, бо боялась.
Поміж доїнням ми робили ще масло.
Ми там ходили цілу зиму в “дерев’янках” [дерев’яні капці], дали нам якісь тільки башмаки і все. А як був вітер, то пісок так бив по ногах, що аж виступала кров.
Після відбуття покарання я приїхала додому до своїх батьків. Викликають мене в кантору і кажуть мені:
– Ти тут жити не будеш.
– Чому?
– А тому, що тут близько польський кордон, а ви шпигунка.
– А де я маю жити?
– Не знаємо. Виїжджай десь до Бердичева.
Мої батьки були вже дуже старі. Вони жили вже самі, тому що всіх їхніх дітей забрали, а тільки повернулась я одна.
Я пішла працювати в ліс. Там кидали старі дуби на експорт. То я і ще декілька дівчат пішли туди обрізати гіляки. А там була така домовленість: дві купи їм, а одна собі. То я ще пристаралась на зиму дров.
Якогось дня приходить до мого тата його товариш і розпитується мене, як там… Я починаю йому розповідати, кажу йому, що пішла б кудись на роботу, тому що мене в колгосп не приймають, а мені потрібно купити щось одягнутися і зробити паспорт – бо мені вже 19 років. Я пішла б куди попало, бо міліція жити не дає, кожний день приходить і мучить.
А він говорить мені:
– Добре. Я спитаюсь. Там одні вчителі переїжджають в с. Вишнівчик. Він працює вчителем по військових справах, а вона вчителька молодших класів, вона сама полька, родом з Вінниці.
– То запитайтесь. Якщо вони погодяться, то я піду.
На другий день приходить він до мене і говорить:
– Я з ними домовився, і вони сказали, щоб ти завтра о шостій годині ранку була вже в них, тому що вони будуть перебиратися.
– Добре. Дякую вам.
На другий день, ранесенько, прийшла я до них. Вони, мене, правда прийняли дуже добре. Степанівна, вчителька, ознайомила мене з тим, що я маю робити, і я відразу взялася до роботи, тому що її було дуже багато. Вони викопали коло школи 60 мішків картоплі, котру я спочатку набирала в мішки і зав’язувала, а потім з хлопцями викидали на віз. Після того виносили все з хати речі і грузили на підводи. Потрібно було загрузити 12 підвід. А коли приїхали у Вишнівчик, то потрібно було знову все розвантажувати і розносити по місцях.
Вони поселилися у якійсь хаті, з котрої вигнали людей. Сама хата була маленька, і їх четверо жило в одній кімнатці. А хазяйство було таке: одна корова, ялівка, телятко, кіз – 6 шт. Я обходила все те хазяйство, а, окрім того, потрібно було поприбирати, наварити їсти, прати і кожну суботу підмащувати земляну підлогу, а до криниці було дуже далеко.
В них було двоє дуже добрих дітей. Коли вони їли мед з хлібом і з молоком, то хазяйка мені ні одного разу не дала, а діти завжди мені таємно десь ховали, а я потім собі з’їдала.
Я працювала в них до 1936 року, аж поки не приїхав мій наречений і не забрав мене. Він був сам з Чорнивід, а в війську поступив у партію і був офіцером. Я не хотіла за нього виходити тому, що я була бідна, і в мене не було нічого, однак він від мене не хотів відчепитися. Я з ним одружилась, і ми у 1938 році переїхали у Городок.
Коли ми приїхали в Городок, то тут костьолу вже не було, кругом було глухо. А підчас війни почали ми збиратися на цвинтарі в такій маленькій капличці. Потім приїхав до нас ксьондз Ян Ольшанський і був у нас, аж поки його не забрали. Після нього не було в нас ксьондза аж 15 років, то люди сходились на цвинтар і там молилися. Збиралося дуже багато людей. Ми почали їздити до Хмельницького у “культ”, щоб нам дали ксьондза. Я пам’ятаю, як вийшло повно тих людей з поїзда, з автобусів і рушили до того “культу”, то те начальство не знало, куди діватися. Після того позволили, щоб приїжджав ксьондз з Гречан, але тільки, як відправить, то щоб відразу повертався.
Приїжджає ксьондз. В капличці і коло каплички маса людей, котрі стояли на колінах і всі разом молися. Ксьондз підходить і розпочав пісню “Serdeczna Matko”[заплакала]. Люди почали плакати, з радості кричати, молитися, тиснутися до ксьондза і шарпати його. А Кася Кісілівська – вона посвятила своє життя Богові – сама, плачучи з радості, все ходить кругом ксьондза і відганяє людей, кажучи: “Не шарпайте, дайте ксьондзові спокій”.
Ксьондз Борисович відправив Божественну Літургію, і відразу до нього підходять представники влади і говорять: “Так, скоро забирайся з звідси, шпигун!” – не дали йому навіть переночувати.
Люди почали їздити знову з проханням, щоб дозволили приїжджати ксьондзу. Дозволили ксьондзові бувати в Городку раз в місяць на п’ять днів. То вже приїхав ксьондз, відправив Божественну Літургію, і потрібно десь переночувати, а ніхто не хоче взяти до себе до хати, бо боїться. В капличці нема де, а з ксьондзом приїхав ще пан органіст Павло і двоє міністрантів. Прибігає до мене пані Кася і питається:
– Чи не могли б ви прийняти на ніч ксьондза? Я оббігала всю вулицю, і ніхто не хоче, одні кажуть, що в них син на роботі, а другі відповідають, що з радістю би прийняла ксьондза, але не можуть, бо дочка на роботі і за це вона буде мати проблеми або навіть і виженуть.
Я відповідаю:
– Пані Кася, я би з радістю, але у мене є господар [чоловік] і потрібно його запитатися. (А вона була з моїм чоловіком знайома, тому що коли він працював завідуючим комунальним відділенням, то він зробив план на капличку і дав Касі на руки). Ви зачекайте на нього, він вже десь зараз має прийти.
Ми сіли з нею і розмовляючи чекаємо. Приходить мій чоловік. І тільки він перейшов через поріг, а пані Кася до нього:
– О, добрий день пан Місяць! – він її відповів і поцілував в руку, а вона далі до нього говорить:
– Ну, що, пан Місяць, приймете ксьондза на ніч?
А він до мене:
– Ось є моя жінка і тьотя Кароля, ви і їх питаєтесь, – і тоді до нас:
– Ну що kobiety, [жінки] що ви на це скажете?
А ми відповідаємо:
– Ну, якщо хазяїн не проти, то ми з радістю!
Привели ксьондза. Дали йому їсти, кімнату – окремо для ксьондза і для тих, що з ним приїхали, а самі ми постелили матраци в іншій кімнаті на підлогу, і там ми собі полягали.
Тьотя Кароля, котра повернулася з Казахстану і нас прийняла до своєї хати, варила їсти. А я, язик на бороду, ходила по людях і збирала продукти, тому що люди самі боялися принести. Хліб ми пекли самі. Ну, і пані Кароля приготувала все, гарно поставила все на стіл, а ксьондз подивився і говорить: “О, такий багатий обід!”
Ксьондз болів на екзему. О пів на шосту ранку всі вставали. Ксьондз молився, а потім йшов до костьолу. Пані Кароля щось приготує їсти для ксьондза і приносила до каплички, де ксьондз після Божественної Літургії трохи перекусив і йшов сповідати. Потім ми скоро бігли додому, щоб дати їсти міністрантам і органістові. А ксьондз сповідав так довго, [заплакала] що аж ноги попухли. А в каплиці повно людей, мало повітря, і така задуха що страшно, і він там мучився. А обід їв аж о 16 годині, тому що не міг він раніше вирватися від людей: повно до хрещення, до шлюбу, сповіді.
Однак ксьондз довго в нас не працював. Якогось разу його попросили, щоб він відправив Божественну Літургію у Китайгороді. КГБ заборонило відкрити костьол, і презеска, котра не віддала ключів від костьолу, не осмілилась відкрити костьол. Ксьондз постояв трохи коло костьолу, а була сильна зима, він там простудився, після чого дуже сильно захворів, носом пускалася кров… от і все, до нас більше не приїжджав. (він так половину свого здоров’я залишив у в’язниці).
Все, знову нема ксьондза. Почали їздити до “культу” і просити, щоб дали нам якогось ксьондза. Позволили приїжджати ксьондзу Гладусєвічу з Полонного. Ксьондза Яна Ольшанського до нас не пускали, і взагалі вони його страшно не любили, і якби вони могли, то не знати, що б вони йому зробили.
Приїхав ксьондз Гладусєвич і також жив у нас на квартирі. А моєму чоловікові робили біду, але він їх не боявся, скаже їм пару слів, і вони відчіплялися, бо боялись. Він не ходив до костьолу, ходила тільки я.
Трохи поїздив до нас ксьондз Гладусєвич і говорить нам, що більше не може, тому що далека відстань (250 км.), і що в нього там на парафії також дуже багато роботи. Однак сказав, що нам поможе, щоб до нас приїхав ксьондз Ян Ольшанський. І він з Кисілівською щось поговорив, і він поїхав до “культу”, і після того позволили, щоб ксьондз Ян Ольшанський до нас приїхав. – То вже була така радість, що ми всі плакали. Ксьондз Ян Ольшанський також пішов до нас на квартиру. Пізніше приїхав до нас ксьондз Франциск Карасєвич, і на свято Вознесіння Пресвятої Діви Марії він відправляв у нас приміційну Божественну Літургію. То я пам’ятаю, як ксьондз Ян казав на проповіді що “Młody księże, ty nie myśl sobie… a splecą tobie wieniec z róż, z ciernia tobie splecą i założą na głowę…” [Молодий ксьондзе, ти не думай собі… а сплетуть тобі вінець з роз, з тернини тобі сплетуть і закладуть тобі на голову]
Ксьондз Франциск потім хворів, а до нас приїжджав ксьондз Мирецький. Були страшні переслідування.
– Чи ви у в’язниці молилися?
– Так. Це була для нас одна потіха. Кожний молився окремо і тихенько. В більшості ми молились під час праці. В нас позабирали розарії, то ми молилися на пальцях.
– А для чого ви молилися?
– Тому що на ній була тільки єдина опора, і в ній була тільки єдина сила. Тому що наодинці хто міг би витримати такий психічний і моральний тиск. Якщо людина немає розради, немає кому пожалітися, і нема надії на те, що виживеш то просто загине. І дякуючи тому, що я молилась, вірила в Бога – я врятувалась. А те, що я досі живу, велике диво. Я також зараз в гуртку “гонорової стражі”, багато молюся і в цьому я знаходжу відраду.
Молитва в тюрмі – була нашою єдиною потіхою і те, що нас поєднувало між собою. Бувало часом так, що начальства нема, пішли на обід або ще кудись, то ми всі збирались разом і молились розарій. В одної жінки, котра була разом з нами, був розарій – і тільки Бог єдиний знає, як вона його переховала що в неї його не знайшли. Ми молились, тихенько плакали, а молитва нам додавала сили, і в нас родилася якась надія.
Пам’ятаю, що з нами була дочка православного священика, то вона так постила, що з неї був тільки один скелет. Коли приходив період постити, то вона відмовлялась навіть від тої мізерної їжі. А на Великдень вона десь знайшла одне яйце, зварила його в якійсь карабайці, поділила на малесенькі крихітки і з нами поділилась – то такий тоді плач був що страшно. Кожний собі пригадав… [заплакала]
В тюрмі, якщо хтось взнав, що ти поляк або віруючий, то страшно обзивали і сміялися. Для них краще, щоб ти був п’яницею, бандитом але не віруючим, о, то тоді ти був би для них авторитетом. А як ти віруючий, то тобі подвійну норму роботи.
– Хто вас навчив про Бога, хто вам передав віру?
– Батьки. Ми про Бога навчились від своїх батьків.
– Чи ви були шлюбні із своїм чоловіком?
– Я ходила сама до костьолу, бо чоловік був православний і не міг ходити, і жили ми без шлюбу. Але якось мій чоловік порозмовляв з ксьондзом Борисовичом, то потім не дав мені спокійно дочекати неділі і все казав, що “їдемо, їдемо візьмемо шлюб”. Органіст Павло його прокатехизував, ми посповідалися і дав нам ксьондз шлюб, і хоч давали нам таємно, то про те всі знали. А на смерть мого чоловіка приготував ксьондз Ян Ольшанський, котрий якраз на той час заміщав ксьондза Вангса. Якогось разу питається мене чоловік:
– Ксьондз Ванагс є?
– Нема, він кудись поїхав.
– А коли приїде?
– Не знаю. Але є ксьондз Ян, він його заміщає.
– О, якби я ще раз хотів порозмовляти з ксьондзом Яном, бо я вже буду помирати.
– То я його покличу.
– А ні, він, напевно, до мене не схоче прийти.
– То я попрошу його.
Пішла я до ксьондза Яна і йому сказала, що так і так.., а ксьондз до мене:
– Йди, я зараз прийду
Прийшов. Дуже довго вони між собою розмовляли, потім дуже довго він його сповідав, дав Причастя, олієпомазання і сказав йому, щоб до смерті повторяв слова “Ісусе, я люблю Тебе”.
Ксьондз попрощався і пішов. Я заходжу, дивлюся, а чоловік щось так легенько стукає себе в груди, плачучи, щось тихенько мовчки промовляє. Я його запитую:
– Тебе щось болить?
– Ні, – і затримуючи свій погляд на чомусь, тихеньким голосом і із сльозами на очах промовив: “Я так люблю Господа Ісуса, так Його люблю…”
І так він помер., Я дуже тішилась з того, що він хоч перед самою смертю поєднався так з Богом.
Я працювала завгоспом у школі №1, було дуже важко. Як повернулися вже всі з війни, кожний позаймав свої місця, почали знову тягати. Бувало так, що йдеш до костьолу, а коло брами стоїть і запитується:
– Ти ще йдеш до того костьолу?
Викликають нас в понеділок на політінформацію. Посідали ми, а партком, подивився сюди туди і до мене говорить:
– Ти чого ходиш до костьолу? – а я мовчу, бо не знаю, що говорити, а він далі:
– Ти що, ще віруєш в Бога?! Чого тобі ходити до того костьолу що він тобі дає?! Дивись, партія тобі дає життя… а під костьол, потрібно підкласти міну і підірвати!
Ой, було важко. Пам’ятаю, що до костьолу було потрібно привести піску або води, то всі шофери боялися. То я шоферам казала, що то мені додому, і вони погоджувалися, але, як побачили, що вони заїжджають на територію костьолу, бо я показувала дорогу до мене до – дому, то вони аж тряслися, один аж був поблід і швидко висипав той пісок і скоро втік. Але стільки разів возили, то не було нічого, св. Антоній все прикривав.
Ти знаєш, яка зараз для нас благодать?! Ані діди, ані прадіди того не чули, що ми зараз чуємо [заплакала]. Зараз для нас все є відкрите, а колись на Божественній Літургії одні відмовляли розарій, інші якісь собі молитви, ксьондз собі щось там коло вівтаря, а тепер ми все чуємо, все розуміємо, яка це для нас велика благодать. А вільність? Ніхто за нами не ходить, не викликає, не переслідує… А нас засудили за те, що ми вірили в Бога, що мій тато був у костьольному комітеті, – правда, знайшли вони іншу причину. Нас судили, висилали, мучили, робили все тільки для того, щоб нас знищити… [заплакала]
(З приводу того, що бабці Жені стало погано – через те, що вона пригадала все собі, я вимушений був перервати розмову)
З магістерської праці о. Павла Гончарука

Comments are closed