Духовне життя переслідуваних осіб на Поділлі у 1918-1990 рр. в світлі зібраних свідоцтв

КУЗЬМИНСЬКА ГЕНЯ.
Я народилась у 1925 році, в с. Міцівці. Мій батько, Кузьминський Казимир, 1893 року народження, а мама, Гонората Войцехівська з дому Соколовських.
Тато походив з сім’ї побожної і інтелігентної. Його брат, Зиґмунд, вивчився в Італії на органіста і працював органістом в Мукарівському костьолі, нашої парафії.
Тато залишився в 9 років сиротою. Коли йому ще було 6 місяців, помер його тато, а мама, коли йому було 9 років.
Після смерті мами, його забрала тьотя. Вона була не заміжньою, жила як монашка, і працювала у ксьондза Шнарбаховського, пробоща Брагіловського костьолу. А тато працював у нього лакеєм.
В той час, мій тато був самий грамотніший у селі. Кому було потрібно написати листа до суду, чи просто листа, то йшли до мого тата.
Мій тато мав дуже багато книжок, і дуже багато читав. Приходили до нього вечором друзі, тато ставив самовар і вони пили чай – не так як зараз, як хтось приходить, то ви знаєте, що ставлять. Потім тато читав книжку, чи з історії, чи інші книги, а після того вони розмовляли, роздумували, провадили дискусії, молились. А я, сиділа в тата на коліні і прислухалася до їхніх розмов.
Також тато ходив з мамою молитися розарій – він був таким, котрий провадив в селі розарієві молитви. Мій тато також служив ксьондзові на Божественній Літургії
Релігію дуже переслідували.
Я була найстарша в сім’ї. Нас було троє. Я закінчила сім класів польської школи в Дунаївцях. Нас мама кожної неділі вбирала гарно до костьолу, ми там ходили до процесії, я посипала перед Св. Дарами. Нас кс. Вєжбіцький сповідав, катехізував, причащав.
У 1935(?) році, ксьондза забрали, а костьол закрили і зробили з нього якийсь склад, а згодом музей.
У1937 році, я поступила в медичне технікум у Києві на фельшир акушера. То до другого курсу, навчалась я на польській мові, а потім перейшли на українську мову.
Коли я навчалась у Києві, то 15 лютого, 1938 році мого батька забрали. Він відправляв розарій, і його звинуватили в антиреволюційній діяльності, з метою підірвати комуністичну владу.
Тоді тато працював в колгоспі бухгалтером. Йому були дали 25 000 крб., щоб він поїхав у Київ і виписав для колгоспу два трактори. Він взяв ті гроші і прийшов вечором додому і почав збиратися в дорогу. Однак вночі, прийшло два міліціонера і кажуть до нього: Ти арештований!
І його забрали, також взяли пару книжок – котрі були написані польською мовою. Коли подивились на пару книг Сєнькивіча, то сказали: о, то це добрий анти–революціонер.,
Коли його забрали, то на другий день приїхали до нас додому і забрали всі книги, говорили що це закордонна література.
Але з них ніхто навіть не умів читати, а ні одного слова, а як то було написано на польській мові, та ще релігійні, то все, “ворог народу”.
Батько був розстріляний 15 листопада, 1938 року, в Кам’янець–Подільському.
Тоді, якщо хтось видавав владі “ворога народу”, то за це йому давали в нас в селі 150 крб. А для комсомольців були потрібні гроші, то вони, а також інші, в такий спосіб собі заробляли. З нашого села, забрали 180 чоловік, а з війни не повернулось 90 чоловік – в два рази менше загинуло на війні.
В Києві, ніхто не знав про це, що мого батька забрали, і також мені там проблем не робили. Але коли я повернулась з Києва після закінчення технікум, то було багато терпіння і багато сліз.
Нас по черзі мали всіх висилати. Пам’ятаю, як в нас в селі на зборах один виступив і говорить:
Товариші, дивіться, яке ми хороше діло зробили. Ми, звільнили нашу землю, наш народ, від “ворогів народу”. Однак, тут, серед нас, є ще їхнє “коріння”.
Коли я це почула, мені так стало прикро і важко, що я вам навіть не можу передати.
Жінок висилали також, дітей залишали без нагляду, а хату закривали.
Як забрали тата, то мамі сказали що вона мусить виїхати кудись за 100 км. А ми діти, то не мали до кого піти, бо не було вже, а ні татової, а ні маминої родини, сидимо в хаті і плачемо, хоч мами ще не вислали.
Залишилося ще на дві висилки людей. Мама, працювала в колгоспі.
Роблять в селі збори. А той рік, був дуже морозний, і осінь була дуже холодна, і майже постійно падав дощ. То тієї осені, на зборці буряків, на полі працювали тільки жінки “ворогів народу”. Ми, діти, ходили ще помагати мамі, бо в неї був радикуліт, і її було дуже важко, але мусила іти на буряки, бо вона жінка “ворога народу”.
Для того, що мій батько був “ворогом народу”, я багато натерпілась. Але я старалась працювати добре, чесно, добре відноситись до людей. Я переживала, і мала страх перед тим, щоб щось поганого не зробити, бо я дочка “ворога народу”.
Ну, зробили вже збори. А в той час, не можна було нічого сказати проти влади, як влада сказала, то так повинно бути, і ти не можеш вносити своїх поправок, ані пропозицій, тим більше, заступатися за “ворога народу”.
Ну запитуються “народу”: то що, будемо висилати Кузьминську?
Всі мовчать, встав тільки бригадир і говорить: що до Кузьминської, то я не можу нічого сказати. Вона, майже сама, викопала всі колгоспні буряки. Хоч була така погана погода; дощ, слота, холод, вітер, то вона ніколи не осварювалась, робила все, що її казали.
Тоді там щось порозмовляли між собою і кажуть: добре, то ми її залишаємо на другий раз.
Маму залишили, а кілька сімей таки вислали.
Однак, другого разу не було, тому що, до Крупської дійшло те, як вивозять жінок з дітьми, викидають на сніг, і ті жінки з тими дітьми так і гинуть в тому Казахстані на тому снігу. Тоді вона звернулась до Сталіна, щоб припинив знущання над жінками, бо якщо чоловіки в чомусь і винні, то для чого мають терпіти жінки і діти.
І ми залишились. Все таки Бог змилосердився над нами.
У1941 році, я працювала по своїй спеціальності в м. Маків.
Перед самою війною, нас всіх медиків, визвали в Дунаївці, на воєнні курси. Багато там було чоловіків, а нас дівчат, було тільки шестеро.
Після тих курсів і іспитів, я захворіла на ангіну, а тут приходить повідомлення, щоб я явилась в Дунаївці по, воєнний квиток. Взяла я від свого лікаря справку, що я захворіла і передала своєю співпрацівницею в Дунаївці. Коли вони повернулись з Дунаєвець, то сказали що, воєнрук сказав, що коли вилікуєшся, тоді щоб приїхала.
Через один тиждень, приїжджаю в Дунаєвецький військкомат. Воєнком дає мені анкету, і говорить, щоб я її заповнила.
Написала я свою фамілію, ім’я і по–батькові. Читаю друге запитання такого змісту: чи немає нікого з рідних репресованих, за кордоном, або висланих?
Я подумала і не знаю, що написати. Пропустила я цю графу і заповнила анкету до кінця. Після цього, я задумалась над цією графою, що писати. Якщо напишу, що є, то будуть проблеми, а якщо напишу що немає нікого, все-одно вони взнають. Я почала молитись до Святого Духа; Боже, Духу Святий, що я маю робити, що я маю писати, підкажи.
Після молитви, я взяла і написала що батько репресований.
Прийшов воєнком, подивився і тоді до мене: що ви написали? Нащо ви написали? Ви так добре здали іспити і з військової справи і з санітарної. І тоді говорить до мене, щоб я написала заяву, що я відрікаюсь батька і його ідей, що взагалі відрікаюсь від нього.
Я почала плакати і кажу, що я не відмовлюсь від свого батька, мій батько був дуже хорошим.
– Ну тоді ми вам не дамо воєнного квитка.
А я кажу:
– Ну, що я зроблю, як я відречуся від нього?
А він до мене:
– Ну, що вам таке, що так важко написати?! Просто напишіть, що я його відрікаюся, і все, ми вам видамо воєнний квиток і ви собі підете.
Ну добре – говорить до мене – ви тут подумайте, даю вам 10 хв.
– Ну, що?
– Ні, не відречуся.
– То даю вам годину часу, щоб ви подумали.
Він сказав це і вийшов, а я собі говорю, що я маю думати, над чим, щоб відказатись свого батька?! Ні, ніколи! Сиджу і чекаю. Приходить.
– Ну що, надумали?
– Ні.
– Ну добре, ідіть додому, а як надумаєте. То прийдете і отримаєте військовий білет.
Я пішла додому. А через півтора тижня, розпочалася війна. Тих, котрі взяли воєнний квиток, всіх забрали, а я залишилась – бо немала військового квитка. Ті, котрі зі мною працювали, вони такі і не повернулись. А один, котрий разом зі мною був на тій підготовці, то загинув зразу на другий день. І хто знає, якби я відказалась батька, то може би також не повернулась.
Розпочалась евакуація з м. Маків. Коли ми їхали дорогою, то так бомбили, що страшно. Край дороги валялись побиті люди, коні, худоба. І коли ми проїжджали коло мого села Міцівців, я сказала начальнику, що тут мій дім, що я далі їхати боюсь. І він мені дозволив залишитися вдома.
Я цілу війну, була з мамою вдома, і ходили до костьолу в Мукарів, тому, що за німця приїжджали німецькі ксьондзи.
У1944 році, 27 березня, Червона Армія звільнила Міцівці,14 квітня, визвали мене на роботу в Солобківці. Потім вийшло розпорядження влади, щоб найкращих медиків вислати до Западної, тому що там була потрібна медична допомога – тоді мене туди послали. Я там мала під опікою чотири села. Це в Тернопільській обл., Топичинського р-н., с. Орижківці – це був основний медичний пункт, і я там жила.
У 1947 році, я виходжу заміж за греко–католика, він працював головою сільради.
У 1958 році, ми переїздимо на Ст. Дунаївці і працювала завідуючою дитячого садка.
У 1962 році, я беру шлюб в Мукарівському костьолі, давав нам кс. Ян Ольшанський.
Я мала двоє дітей. Саму старшу я хрестила, коли її було 8 місяців.
До “першої сповіді” мої діти приступали в Голозубинцях і також там отримали миропомазання. Сповідались при нагоді. Я їздила до костьолу в Гречани, Городок, Маниківці – але дуже таємно, щоб ніхто не знав, бо скинули б з роботи.
У 1963 році, я поступила в “ружу” [розарієве коло], тут хтось закладав їх, але дуже таємно, і ще що знаю, то те, що це провадилось з Ченстохови – Польща.
Тут був один такий випадок. Ходили жінки по віруючих, і збирали підписи, щоб відали костьол в Мукарові. Вони прийшли до мене додому, щоб взяти мій підпис, а мене не було вдома, бо я саме поїхала до костьолу на Гречани.
Той список прислали в сільраду, головою був Шевчук. А я якраз прийшла в сільраду, щоб щось там виписати в дитячий садок. Приходжу, а Шевчук до мене: о, ще одна така сама прийшла “полячка”.
А я до нього:
– Яка я така сама?
Обертаюсь, дивлюсь, а ззаду сидять двоє з райкому партії і тримають ті списки.
А Шевчук до них:
– Ану подивіться, чи там такої і такої немає в списках.
Подивились вони і кажуть що є, але підпису нема. І вони замовкли.
А я нічого більше не говорячи почала далі займатися своїми справами.
А я з цими людьми і до костьолу їздила, і так багато допомагала їм в чому… писати листи, але так Бог дав, що якраз тоді, коли вони збирали ті підписи, мене не було вдома, а так, то би вигнали з роботи.
Почали вони тоді викликати всіх тих, котрі поставили свої підписи. Також тих, котрі не підписували, але їхня мама чи бабця підписалась, і кричать на них: ми вас звільнимо з роботи, бо ось ваша мати підписалась. То була біда тоді.
Викликали вони Казакевичку, стареньку бабку, котра також підписалась і запитуються її:
– Ви підписувались на костьол?
– Так, підписувалась дітоньки.
– Нащо ви підписувались?
– Ну, знаєте дітоньки, вам то клуб, кіно, танці, а мені куди вже старенькій йти? Мені до костьолу вже потрібно іти, бо я скоро буду помирати.
І її відпустили.
А костьол Мукарівський були закрили, і зробили з нього музей, це вже після війни. Я пам’ятаю, що нас там коло того костьолу було раз зібралося десь коло 150 чоловік. В середину нас не пускали. Появився навіть якийсь фотограф, і нас фотографував. І хтось повідомив владу, то вони привезли школярів на екскурсію. Приїхав також оркестр і почали грати. А ми постояли під тими мурами костьолу, поплакали і розійшлись.
– Що це таке молитва?
– Молитва, це любов від самого серця, якщо в серці немає любові, то яка та тоді віра.
– Хто вам передав віру?
– Мені віру передали мої батьки не тільки словами, але і прикладом життя. Тато, мама, завжди йшли до костьолу, не дивились, що там в них господарство. А мій батько, хоч і сам не був багатим, але постійно допомагав бідним людям.
– Що вас тримало при вірі, що ви не перестали вірити в Бога?
– Любов до Бога, до Ісуса. І досі, куди б я не йшла, то я спочатку перехрещусь і так говорю: Боже, допоможи. Бували такі безнадійні ситуації, що не знаєш як поступити, тоді я молюсь: Духу Святий Боже, зійди на мене, підкажи мені, як я маю поступити. Через певний час, приходить думка, о так потрібно поступити.
– Ким є для вас Бог?
– Ким є для мене Бог! Це все. Я б за Нього життя віддала. Ну, мені важко це виразити. Якби не Бог, то я би не вижила в цьому житті. Бог, це життя. Він є дуже люблячий, і якби ми любили людей так як Він нас любить, то знаєте яке добро було б? Але таких людей мало.
– А для чого нам є потрібна віра?
– А без віри, яка ж мета була би в житті, це не життя було б.
– А що це за мета?
– Бог! Він є метою і всім.
– А як люди можуть помічати, що ми віримо в Бога?
– Через благодійництво. Якщо я не поможу бідному, потребуючому, що ж це буде за віра.
– Чи були в вас спокуси що до віри, якщо так, то як ви з ними боролися?
– Так, були такі думки, однак я знала що це не від Бога і їх зразу відкидала кажучи: відійди від мене сатано. Я зразу відкидала цю спокусу
У 1964 році, моя дочка Анета, дуже захворіла. В неї збільшилась печінка майже на цілий живіт. Ми поїхали в Трускавець на якусь там воду. Жодної надій лікарі вже не давали. І тоді я пригадала, що мені тьотя дала іконку Св. Антонія, котрий є у Львові, а до Львова десь 50 км.
Я беру ту дочку, трохи йдемо, трохи я її несу. Приходимо до Львова, заходимо до того костьолу і якраз розпочинається Божественна Літургія. Я посадила дочку близько вівтаря, бо вона не могла навіть стояти, і слухаємо Божественну Літургію. І коли ксьондз відправляв, Анета схопилась рукою за сукню ксьондза і її тримається. Мені пригадалось з Євангелії, як та жінка доторкнулась сукні Ісуса Христа і зцілилась. Я почала сильно просити Бога, щоб допоміг.
Коли ми вийшли з костьолу, дочка в мене попросила їсти – мене це здивувало, бо вона їжі майже не могла приймати, організм вертав.
Ми приїхали назад і за певний час, печінка цілковито сховалася під ребро, і дійшла до своєї норми. Ті, що були разом із мною в палаті, запитувались куди я її возила, до якого лікаря, що так все скоро змінилось. А я взяла і їм розповіла все як було. А вони кажуть що, ні, такого не може бути, це попросту якийсь збіг обставин.
Тоді мою дочку демонстрували і казали: бачите як наша вода лічить, як вона допомагає!
А я знала що то за “вода” її вилікувала.
Мені так кажеться, що вірити в Бога, це є звичайний обов’язок людини. В мене раз на місяць є “свята година”, це 23–тього числа, з 11 по12 годину дня, але я проваджу її довше.
Я ставлю дві свічки, образ, і сідаю коло того стола – бо я стояти на колінах не можу, і молюся. І коли я молюсь, то мені кажеться, що я з Богом спілкуюсь… [бабця заплакала] що Він є тут, що я з Ним розмовляю, що Він о тут коло стола. Я тоді також молюся своїми словами, а коли мовчу, то якось тут на серці так приємно, так добре, знаєте, ніби туди сам Ісус Христос зайшов. І я так сиджу, нічого не роблячи, і мені так добре, легко на душі.
Я кожного ранку і вечора дякую Богові, що живу, що спас мене від наглої і не сподіваної смерті. Після того прошу я Бога, щоб простив мені гріхи – бо я ж грішна, і прошу в Господа про терпеливість.
Особливо важко мені було, коли мій чоловік пив, зараз він вже не п’є і ходить до костьолу. То я так просила Бога, і Він мені допомагав, щоб я всі ті труднощі витримала і щоб чоловік навернувся до Бога – а було важко.
– Чи ви святкували свята?
– Знаєте, мій чоловік греко-католик. Свята, я шаную його, а він мої. І ніколи я не намовляла його, щоб він перейшов на мій обряд, бо я собі так думаю: а якби мене так хтось намовляв щоб я перейшла на його обряд, то чи я би перейшла? Ні! Тоді і не заставляю когось і поважаю інших людей і їхню приналежність до їхнього обряду.
– Чи ваші діти сповіданні, де і хто їх приготовляв?
– Мої діти сповіданні, Старшій було 7 років, а молодшій 6 років, як приступили до “першої сповіді” і до “першого причастя”.
Ми вчили самі, а органістий тільки приймав іспити. Це був 1965 рік.            Знаєте, зараз така благодать, що ми можемо вільно ходити до костьолу.
– Чи ви прощаєте тим, котрі вам спричинили стільки страждання?
– Прощаю всім. Я прощаю, бо що мені з того що я не прощу. А в молитві “Отче наш…”, як ми молимось? Якщо ми не простимо, то і нам не проститься.
Не важно хто ти є, чи бідний чи багатий, але важлива є вартість твоя. Якщо ти цілковито є відданий Богові, то це є саме найважніше, головне. Маю згоджуватися з волею Божою, бо що мені поможе те, що я буду іти проти Божої волі, адже ж всім керує Бог.
Я із своїми сусідами живу добре. Коли я комусь щось поможу, тоді мені якось на душі робиться добре.
Як я працювала в Солобківцях у лікарні, то я старалась допомогти спочатку тим людям, котрі через те, що не мали чим підплатити, були відкинені. Я їм першим давала допомогу. Пам’ятаю, що коли я прийшла на чергування, то в одної жінки дуже боліли ноги. То я коло неї була цілу ніч, давала уколи, ставила компреси і т.д. Ця жінка була з с. Ложківці. Це було у 1944 році. А коли я переїхала жити на Ст. Дунаївці, потрібно було будувати хату. Пішла я в кар’єр, і просила там одного чоловіка, щоб набив мені каміння на хату, але він не хотів. І коли я його ще просила, підходить його жінка, і побачивши мене питається чоловіка: а що вони хочуть? Він її сказав. А вона до нього: слухай, та це та молодесенька медсестра про котру я тобі розповідала, що вона коло мене тоді в лікарні так коло мене цілу ніч ходила. (8 років тому).
А я її навіть і не впізнала. І він мені набив каміння безплатно стільки, скільки мені було потрібно.
Жити для Бога, з Богом, є важке, але головне, що ти з Ним не пропадеш. Є важко служити людям, однак те, що потім отримуєш – навіть через багато років пізніше, якось переважує ту тяжкість.
– Чи ви збиралися тут по хатах на молитву?
– Відколи я тут на Станції, то стільки і пам’ятаю, що ми збирались по хатах на молитви, але дуже таємно. Також свята теж святкували дуже таємно.
Ми вдома теж святкували мої і чоловіка свята, тому що нема бога польського, бога українського, бога російського, а є Бог один і Він нас єднає.
 З магістерської праці о. Павла Гончарука

Comments are closed