Духовне життя переслідуваних осіб на Поділлі у 1918-1990 рр. в світлі зібраних свідоцтв

ГУЛЬКО ЕМІЛІЯ.
Я народилася у 1912 році тут, в Городку.
В нас в Городку було два костьоли: костьол “Св. Станіслава єпископа і мученика”, а другий: – “Святої Анни”, де знаходився чудотворний образ Св. Антонія.
Порядок в костьолі св. Станіслава в неділю був такий: розарій, Божественна Літургія, розарій, Божественна Літургія – сума, нішпори.
Пробощем був кс. Садовський, середні літа.
У 1921 році, після “Резурекції”, ми прийшли додому з костьолу і сіли за святковий стіл. Ми ще навіть не вспіли щось з’їсти, як прибігає хтось до нас додому і кричить: “Бігом… забрали ксьондза…” Ми побігли до костьолу, а потім в міліцію, де ми вже застали повно людей. Вийшов до нас міліціонер і говорить: “Ідіть додому, ми ксьондза взяли на себе (тобто, ми ручаємося, що нічого з ним поганого не станеться)”, – і люди повернулися додому. На другий день ксьондза відпустили.
На другий день свят ксьондз відправив Месу, і вночі переодягнений у жінку таємно був перепроваджений через парафіян: Щепанського Броніслава, Маленького Яна і ін. (їх імен я не пам’ятаю), за річку “Збруч”, де була вже Польща. Цих парафіян після цього позабирали і невідомо, що з ними сталося.
Потім приїжджав до нас ксьондз Франциск Троцький, пробощ Сказинецької парафії. Його також десь забрали і не знати, що з ним сталося. Після нього був ксьондз Шишко, його також забрали. Після нього був к ксьондз Андрущак Андрій – репресували. Останнім перед війною був ксьондз Бардицький – з Кам’янець–Подільського. Його також нестало. І від 1932 року до 1943 року в нас ксьондзів не було.
У 1930 році костьол “Святої Анни” був закритий, і через певний час в ньому зберігалася пшениця, а у 1932 році закрили костьол Святого Станіслава, котрий через певний час залишався без нагляду і був розграбований.
Костьоли були дуже гарні: були дуже гарні орнати, посуд літургійний, образи, органи, – однак, все побито, книги попалено, дзвони побито. Також з 1928 року по 1930 рік було побито всі придорожні хрести і фігурки.
У 1937 році приїхала з Хмельницького інженер, і дала розпорядження розібрати костьол Св. Станіслава. Коли побачили, що стіни заміцні, то однієї ночі 1937 року було зірвано два костьоли і побудовано з того матеріалу клуб і накрито його бляхою, котру також забрано було з костьолу.
Також було репресовано всіх, хто прислужував при костьолі:
Органісти. Несмертельний був забраний, але в недовгому часі повернувся і виїхав у Польщу. Після нього став Курдзєль Болеслав, – забрали, і таки не повернувся. Наступним був Ґурецький – так само: прийшли вночі, забрали, і по сьогоднішній день.
Захристияном був Баран Павло. Прийшли до нього вночі, забрали – що сталося далі, невідомо, бо не повернувся.
Презиси. Сівця – репресували. Цісельського репресували. Після нього був Сокальський – також зложив десь свої кості.
У нас висилали багато людей. Був такий Водяніцький, котрий дуже багатьох продав. А люди ходили по вулиці, як дерева, ніхто ні до кого не говорив.
Забирали всіх, хто молився або щось мав з релігійних речей. Приходили вночі – і все. Люди трохи поховали молитовники, релігійну літературу і таємно читали, однак це було дуже небезпечно. В одному селі, комсомольці застали старенького дідка, коли він читав біблію. То вони, рвучи по кусочку біблію, годували нею того старенького дідуся так, що він аж задушився. Якщо взнали що ти молився, то до ранку ти не дочекаєшся. В одного чоловіка померла при родах жінка, і він зібрав бабок, щоб помолилися за неї розарій, після того його забрали і розстріляли.
Також був такий Малецький Ян, господар, батько п’ятьох дітей. Був зацікавлений костьолом, брав участь у костьольному хорі, а також був глибоко віруючий. Він брав участь у втечі ксьондза Садовського до Польщі. НКВД, під претекстом “ворог народу” посадили його до в’язниці на три роки. Після в’язниці його випустили, однак разом з сім’єю (п’ятеро дітей, а наймолодшому було 4 роки) був вигнаний з власного будинку на вулицю, де пару днів мусили жити. Потім добрі люди дали їм місце. Однак йому спокою не дали. У 1936 році його разом з сім’єю вислали у Казахстан, де також йому не дали спокою. Там його забрали, били (говорили городоцькі люди – котрі повернулися з Казахстану – що, коли вони йшли рано на роботу, то бачили, як Малецького провадили по балконі… всього побитого. Вся сорочка на ньому була порвана і в крові). Там він і загинув. А родина залишилася жива. – Ще не так давно приїжджали в Городок його діти, котрі хотіли забрати свій будинок. Однак їм це не вдалося, і вони повернулися назад у Казахстан.
За німця, [підчас війни] я пішла на цвинтар, щоб помолитися коло гробу своєї мами. Взяла я з хованки розарій, торбу, ніби йду щось купляти, і пішла на цвинтар. Прийшла я і почала молитися. Але дивлюся, що ще якась одна жінка молиться коло гробу. (Марія Островська. Після війни, разом із своїм сином виїхала у Польщу) Вона також мене побачила. Підходить вона до мене і говорить:
– Давай будемо молитися разом, – а я їй відповідаю:
– Я би з радістю, але чи німці позволять. Бо якщо вони побачать нас тут обох, то подумають, що ми займаємося шпигунством.
– Я піду до німецького штабу і попрошу.
– Ну, добре, пробуй, може, щось з цього вийде. – Ми розійшлись.
Штаб розташовувався в центрі міста (там зараз побудовано музей).
На другий день прибігає до мене додому Мариня і говорить: “Міля, я була в німця… я йому сказала, що наші сини, чоловіки на війні, і ми би хотіли за них помолитися. Також будемо молитися за вас, тільки дозвольте нам відремонтувати капличку, котра знаходиться на цвинтарі, щоб ми могли собі там збиратися і молитися”, – він позволив!
Ну, то все, – відповідаю їй, – як позволив, так позволив. Тоді ми: Мариня, мій чоловік Климентій і я, взяли те, що було потрібне до ремонту каплички і пішли на цвинтар, де знаходилась маленька капличка.
Капличка була ще в хорошому стані, тільки трохи засмічена, то ми її вичистили і почали кожної неділі сходитися на молитву.
В капличці, стояв стіл – кам’яний, то ми його застелили, поставили хрест, образи. Зробили вручну з воску свічки – одні грубіші, другі тонші. На 15 серпня (це був відпуст Внебовзяття Пресвятої Діви Марії) капличка була готова. Відспівали розарій, ґодзінки, а також інші пісні – то-то вже була радість.
То ми молилися там всю війну, а після війни то таки вже капличка залишилася і ми в ній молилися.
– Як виглядала справа із шлюбами?
– Коли не було ксьондзів, то ми шлюб брали перед образами, а виглядало це так: ставили на столі хрест, образи. Потім ми вставали перед образами, хрестом і складали один одному присягу. Далі, коли ми вже склали присягу, цілували хрест, а батьки нас благословили образами, – і все…
– А хрещення?
– Коли у 1942 році приїхав ксьондз Олень, то охрестив близько 5000 дітей, – то мій чоловік був їм всім за хресного тата.
Від 1932 року можна сказати, що парафіяльне життя завмерло. Також не було жодних груп молитовних, ніхто не збирався на молитву, бо було заборонено. Не можна було навіть піти на цвинтар, щоб помолитися коло гробу своїх рідних, бо говорили: “Будеш молитися”. Похорони від 1932 року виглядали, як у євреїв: без хреста і без жодних ознак християнства. А коли завезли на цвинтар, то також не можна було молитися і довго затримуватися коло гробу. То ми ходили в ліс по малину чи по гриби, то молилися собі, а так, то ми молилися коротко, переважно короткими, з серця молитвами. Просили в Бога про відпущення гріхів, витривалість в доброму аж до смерті і про щасливу смерть. Я донині так ще молюся.
Приходять до мене до хати і кажуть: “О, ти дивися, вона ще образи тримає в хаті! Так їх вже давно було потрібно викинути”. – Я відповідаю: “По–перше, вони мені не мішають, а по–друге, це подарунок від моїх батьків”.
У 1942 році ми зібрали перше “розарієве коло” – одне жіноче і одне дівоче. З Вільнюса ми привезли ІІІ – згромадження св. Франциска.
– Чи не робили вам проблем за те що ви вірили і молилися?
– Мого сина Юзика в школі прозивали “Матір Божа” або говорили: “Йди до костьолу”.
Одного разу мені було потрібно до одної жіночки, а оскільки це було по дорозі до школи, то я пішла разом з сином. Відпровадила я його до школи, а сама повернулася до тої жінки. Через якусь годину виходжу я від тої жінки, дивлюся, йде мій Юзик! А мав бути в школі.
Я його запитуюсь:
– Юзик, ти чого не в школі?
– А мене вчителька відправила додому… – і почав плакати.
Я беру його, і обоє йдемо до школи. Приходимо. Знайшли ми його вчительку, і я її питаюся:
– Яка причина того, що ви відправили мою дитину додому, – а вона відповідає:
– А він на перерві за школою грався у війну.
– А що, він сам там був?
– Ні. Ще були інші діти.
– А тих дітей також відправили додому?
– Ні, тільки вашого Юзика.
– А чому тільки його?
Почала виправдовуватися, а я до неї кажу: “Так, то це скільки моя дитина має терпіти, скільки ви його маєте називати “Матір Божа”? Ви що, не розбираєтеся в тому, що це прізвисько йому взагалі не підходить, тому що він чоловічого роду, а Матір Божа була жінкою? А гратися до костьолу його не потрібно посилати, тому що там сьогодні нема нічого, а як буде потрібно, то я його сама туди заведу….” (ну, я там як почала.., то вони не мали куди дітися).
Коли я вже їм все сказала, що думала, звертаюся до Юзика і кажу йому: “Перепроси вчительку”. – То в неї аж на очі вийшли сльози. Коли він перепросив, я йому сказала, щоб йшов до класу. Потім я також перепросила і пішла додому. І після того був вже трохи спокій.
А коли Юзик закінчував школу, то коло костьолу переходить мене його вчителька і говорить мені: “Слухайте, ваш син Юзик закінчує школу, а мені потрібно написати характеристику, то хай він зо дві неділі не піде до костьолу, а потім то хай собі ходить”. – А я відповідаю: “Нічого подібного. Як ходив, так і буде ходити”.
Був такий вчитель – Сосновський, заходить до класу і говорить: “О, в класі свічку чути”. А діти питаються:
– Чого?
– Бо Гулько в костьолі була, – всі почали сміятися.
А був такий директор – Виччинюк, викладач з історії. На уроці він говорив, що колись люди жили і не знали; хто коли і де народився.., не знали, скільки живе на землі людей, а почали рахувати тільки від народження Ісуса Христа…
А діти питають його:
– А хто то був такий Ісус?
– А ви запитайте у Гулько, вона про це знає більше, – сказавши це, він вийшов з класу.
– Для чого ви молилися?
– Бог дає терпіння і дає силу перенести те терпіння, бо якщо я витримала, то, значить, мені допоміг Бог.

З магістерської праці о. Павла Гончарука

Comments are closed