Духовне життя переслідуваних осіб на Поділлі у 1918-1990 рр. в світлі зібраних свідоцтв

СМОЛЯРЧУК БРОНІСЛАВА.
Я народилася у 1917 році. Мої батьки були віруючими, ходили до костьолу, молилися. Мій тато у кс. Троцького молотив, а я вчила у нього катехізис.
Кс. Троцького посадили у в’язницю, а тата мого розкуркулили, бо не хотів іти в колгосп.
Ми завжди молилися вдома, хоч це було заборонено. А що робилося, то страхи: руйнували костьоли, ходили по хатах і шукали молитовники або якісь релігійні книги. То мій тато пісенники, молитовники, ховав в стіні коло печі, – і скільки шукали їх, бо знали, що десь є сховані, то так і не найшли.
Вечором ми всі збиралися вдома і молилися розарій. До війни ми ходили на “майове набоженьство” і молилися розарій – приходили і хлопи [чоловіки], жінки, дівчата. А після війни ми ходили вже в Городок.
Я ходила сапати буряк – це мені було десь 15 чи 16 років. Одного ранку, коли разом з іншими дівчатками я йшла на поле сапати буряк, побачили, що в річці щось таке дивне лежить. Підходимо ближче, дивимося – Божа Матір! [статуя Матері Божої] Її скинули з горба, на котрому вона стояла.
Ми її витягнули, помили з болота і пішли на поле. А старші жінки, наші мами, йшли за нами. І також стали вже коло неї, помолилися і пішли далі. А одна жінка взяла возик і забрала її до себе додому. Друга жінка, вона сама православна, знайшла від неї голову, загорнула її і закопала в себе на грядці, де садила квіти.
Прийшли ми на поле і сапаємо буряк. Приходить на поле парторг – жінка, голова сільради і ще якісь… і питаються нас:
– А що то ви сьогодні там вранці коло ставка робили?
– Витягали “святу”, – відповіла одна з дівчат.
– А де ви її взяли?
– А це той і той Її скинув.
– А звідки ви знаєте, хто Її скинув?
– Так всі люди говорять, що то Сидорко Її скинув.
– Так, дівчата, – говорить парторг, як будете йти на обід, то зайдете в сільраду, ми з вами поговоримо. – Сказавши це, вони пішли.
Ідемо на обід додому і кажемо одна до одної: “А чого це ми маємо іти до тої сільради? Матір Божу вже все одно сховали”. Так ми не пішли до тої сільради, і до нас більше не чіплялися.
Цю Матір Божу Поцєшення [Потішення] поставила паня. То постійно ми збиралися коло неї на “майове набоженьство”, або коли потрібно було просити в неї про добру погоду чи про дощ.
Після війни ми Її поставили знову, але вже на цвинтарі. І ми також збиралися коло неї на “майове набоженьство”, а дівчатка вбирали Її у вінок. А коли ми не могли їхати в Городок – бо після війни ми їздили туди, то молилися вдома. У нас в селі також були “розарієві кола”, то я ще дівчиною записалася в нього і аж по сьогодні я в ньому.
Також ми ходили в Маниківці, тому що там був ксьондз Ян Ольшанський. То ми залишали ланку, буряки і йшли, а потім я брала свою старшу дочку, щоб допомагала мені виконувати норму по сапанню буряка. Ми то в неділю не ходили на буряки, а в жнива ходили.
– Чи були образи у вас в хаті?
– Так. В нас образів не викидали і хоч в нас з хати позабирали все, то образів не зачіпали.
– Чи вас переслідували в школі?
– Ні. Мене не переслідували, бо я взагалі не ходила до школи, а діти мої ходили. Однак я не пам’ятаю, щоб були якісь проблеми.
– Чи ви молилися разом вдома?
– Ми молилися постійно: як не разом, то кожний собі окремо. А із своїми дітьми. Постійно ми молилися разом розарій, і не пам’ятаю, щоб була перерва.
– Для чого ви молилися?
– Я молилася для того, що чула в собі якусь таку потребу серця.
– А що вам давала молитва?
– А тако, молишся, і на серці якось легше. Бувало так, що і діти хворіли, і не було чим лікувати, то я молилася. В мене хлопчик тяжко хворів, і то часто, то я за нього молилася, і він одужав. І багато я раз відчувала на собі, що Бог допомагає. Він мені допомагав пережити всі ці трудні роки – щось важко мені, то я помолюся до Господа і мені якось ставало легше.
 З магістерської праці о. Павла Гончарука

Comments are closed