Духовне життя переслідуваних осіб на Поділлі у 1918-1990 рр. в світлі зібраних свідоцтв

КОЗІЦЬКИЙ ЯН
Я народився у 1929 році в с. Вихрівка.
За одну “голову” (за одну людину) давали 150 крб. Якщо хтось на тебе сказав “криво”, то все, знай, що тебе вже нема. Також, якщо дізнались, що ти молився, то все… У нас головою сільради була жінка, вона дуже багато вислала з села, дуже переслідувала тих, хто молився.
Мого двоюрідного брата, дідуся забрали за те, що молилися. А було так. В селі хтось помер і старші чоловіки зібрались на розарій, де був також цей дідусь. Цим чоловікам вже десь було по 70 років. Ну і коли вони молилися там розарій, хтось про те доніс голові сільради. А голова сільради говорить: “Я їм намолюся!”
Прийшов цей дідусь додому, і зразу прийшла міліція і його забрала, – також забрали пару інших, котрі також молилися там розарій.
То їх забрали в вересні, а в жовтні їх всіх розстріляли в Кам’янець-Подільському.
Мого батька забрали у 1937 році, мені тоді було 8 років. Був вересень місяць. Брата мого батька (Козіцький Францішек), раніше забрали. Приходить мій батько з роботи і каже: “Забрали вже Франика. Певно що мене також заберуть”.
Того самого вечора чуємо стукіт в двері. Відчиняємо двері. Заходять голова сільради і ще один якийсь чужий чоловік, а голова говорить до тата: “Так, бігом збирайся і підеш з нами”.
Тато і мама в другій кімнаті, а я з молодшим братом спимо в кімнаті, де прийшли ці “посіпаки”. А ця жінка, голова сільради, говорить до цього чужого чоловіка: “О, бачиш, це його двоє дітей і одне з них каліка”. А я не спав.
Батько зібрався, а я також вже встав. Я побачив, що мама і тато плакали, я також почав плакати. Батько, плачучи, попрощався з нами, міцно нас всі обійняв і вийшов з хати. А коли виходила ця “голова”, то сказала мамі: “Не плач, він повернеться”. Однак більше я тата не бачив. (заплакав) Батька забрали в Кам’янець-Подільський і там його розстріляли, (в мене десь був навіть документ, але десь він загубився).
Після того, як забрали тата, сказали мамі, щоб готувалася на висилку за 100 км. Мама почала все збирати необхідне до подорожі. Але, як ми почули, Крупська заступилася за жінок, і мама залишилася вдома.
Однак нам вдома не давали спокою. Ми мусили важко працювати, щоб було чим сплатити позику, бо якщо ти не сплатив позики то приходили додому і забирали все, що бачили – це була біда. Також, нам завжди нагадували, хто ми такі: “вороги народу”.
– Хто вам передав віру?
– Батьки, – особливо мати, тому що тата забрали. Вона мене також навчила молитися. Вона мені завжди говорила: “Яник, потрібно завжди молитися”. Я ті слова добре собі запам’ятав і все своє життя я молився, їздив кругом до костьолу і зараз також молюся. І Бог був зі мною і мене підтримував, скріпляв у важких хвилинах. Так що, за все Слава Богу!
З магістерської праці о. Павла Гончарука

Comments are closed