Духовне життя переслідуваних осіб на Поділлі у 1918-1990 рр. в світлі зібраних свідоцтв

ФІЯЛКОВСЬКА ВАЦЛАВА.

Я народилась у 1920 році в с. Слобідка Рахнівецька. Я ходила до української школи.

Першою сповіддю я сповідалась у 1927 році в Заліссі.

В нас було 25 сотих городу. Мені мама казали, щоб я виходила заміж за Фіялковського Яна, бо він працює і там від роботи дають пайки, бо в моєї мами було семеро дітей і не було що їсти.

А Ян, був дуже добрий, тато і брати, казали, що хай виходить за Фіялковського.

Він походив з православної сім’ї, але перейшов на католицизм і перетягнув всю свою рідню.

У 1935 році я вийшла заміж і ми з ним жили в казенній хаті, в с. Слобідка Рахнівецька, він тут працював і мене забрав до себе. Мені тоді було 15 років. Шлюб ми брали у 1935 році в Вірменському костьолі в Кам’янець-Подільському, а на другий день його закрили.

Через рік, всю родину мого чоловіка вислали на Казахстан. Однак якось їм вдалося звідти втекти, і вони переховувались і працювали у лісника.

Яник, мій чоловік, не любив говорити нічого такого поганого, а любив посидіти і поговорити про щось розумне, щось розказати. Ми завжди разом з ним молилися.

Я як з ним познайомилась, то через рік я вийшла за нього заміж, він на тринадцять років був за мене старший. Мені говорили:

– За кого ти виходиш, таж він на 13 років за тебе старший.

А я відповідала:

– Ну і що, за то він розумний і вірить в Бога.

Він вчив мене молитись, розказував про Бога. Він мене ще з дитинства вчив.

У 1938 році, забрали мого чоловіка, а мене з маленькою дитиною вигнали з хати, і я пішла жити до мами.

– Розкажіть мені, як саме забрали вашого чоловіка, але спочатку; повне його ім’я, коли і де народився, працював і жив?

– Фіялковський Ян Онуфрійович, а в війську записали його: Андрійович. Він народився у 1907 році, в с. Гумінці. Працював в дорожній бригаді ремонтером. А жив тут, в с. Слобідка Рахнівецька

Прийшли два дільничні міліціонери і запитуються:

– Де Іван?

Я їм відповідаю:

– Поїхав на “околодок” в Дунаївці, на зібрання дорожників.

Вони поїхали в Дунаївці, забрали його звідти і приїхали до нас додому.

А в нас в селі ще нікого не забрали, мій чоловік був першим.

Коли вони приїхали, то мене не було вдома, я понесла в ліс їсти, там працював у лісника брат мого чоловіка, котрий втік з Казахстану. А дитину я залишила у мами.

Вертаюсь я з лісу, дивлюсь, що біжить мій чоловік, підбігає до мене і говорить: Знаєш, мене чогось викликають в дорожню дільницю, і чомусь міліціонери сидять в машині і вони мені сказали, щоб я вдягнувся і взяв з собою гроші. Щось є не добре. [плачучи, оповідає далі]

Він почав плакати, взяв дитину на руки і ми біжимо додому.

Дала я йому чоботи. Приготувала щось вдягнутися, сама плачу, а руки чомусь трясуться, а він також з дитиною на руках, притиснув її до себе і плаче. Я дала йому пару копійок, піджак і він вийшов з хати, сів на кузові машини і поїхав.

Я ніколи не забуду того дня і тієї хвилини: [заплакала] мені було 18 років, я стою на дорозі, тримаючи маленьку дитину на руках, а мій чоловік, сам на кузові машини, махаючи на прощання шапкою, віддалявся від мене. А я дивлячись за ним, також махаючи рукою, проводжала його, аж поки він не зник за обрієм дороги.

Він казав щоб я не плакала, що він вечором повернеться, але я його більше не бачила. Це було 17 березня, 1938 року.

На другий день, я пішла в дорожній відділ, і мені там сказали, що його заарештували і зараз він сидить в підвалі. Ідіть туди. Пішла я до тої тюрми, і мені там сказали, що я можу 13 і 27 числа, передати йому передачу, але зустрітися мені з ним не дозволили.

Ще в березні приймали передачу, а потім перестали, бо відправили його до Харкова і він там так і загинув.

Коли віддавали назад його шмаття, то воно все було в жовто-червоних плямах. Слідів крові не було, але там їх, в турецькім замку, сильно було багато, була там сильна задуха, так що багато їх там помирало.

Моєму чоловікові було тоді 31рік. Йому дали 10 років, за те, що він мовив розарій і читав польські книжки. Правда, він мав польські книжки, тому що коли він їхав в Кам’янець-Подільський на базар, то завжди купить собі якусь книжечку. А розарій він також мовив, ми кожного дня з ним мовили розарій. Він постраждав за віру християнську.

А звідки я знаю? В мене був брат, він загинув на фронті, то він розмовляв з Хитриченком, котрого також були арештували, але його відпустили, правда не знати за що його відпустили, але він з моїм братом був дуже по-хорошому. То брат його запитався, з ким він там сидів. То він відповів, що нікого він там не знав, але зустрівся був тільки з Іваном Фіялковським, котрий сказав, за що він сидить і хто його видав. Вони з ним були в Харкові, де і розлучились. Його осудила “дробова тройка”, і дали 10 років. А видали його… [на прохання бабці Вацлави, імена цих людей я тут не записую] двох з нашого села. А осудили за те, що молився якийсь розарій і мав польські книжки.

То це мені так брат розказав їхню розмову.

А мені дали 24 години щоб я залишила будинок.

Я пішла жити до мами, де жив ще не одружений брат. Я змушена була працювати цілу зиму поштаркою, щоб прокормитись, а потім працювала в колгоспі.

Коли мій брат оженився, нам стало тісно, і я змушена була шукати місця де інде.

У 1940 році, я вийшла другий раз заміж.

Прийшла війна і чоловіка забрали на війну, де його сильно побило. Він повернувся додому і так і мучився до смерті.

– Ви походили з віруючої сім’ї?

– Мої батьки, хоч рахували себе католиками, то тільки одна мама що так молилась. Бувало так, що зайде до моєї кімнати – після того як репресували мого чоловіка, і говорить: о, тільки одна Вацлава молиться з моїх дітей.

Мама молилась тільки вночі, тому, що цілий день була зайнята, а батько молився рідко.

– Для чого ми маємо вірити в Бога?

– Бо Бог нас сотворив, і я маю служити Богові доки буду жити.

Я хочу вірити і знаю що потрібно, але не можу цього вимовити, я ж не грамотна, бо 1931 році я пішла до школи а в 1935 вже вийшла заміж.

Але чоловік мене більше навчив молитися, вірити в Бога, ніж моя мама. Я як віддавалась, то навіть не знала, як відмовляти розарій, а він мене навчив.

– Для чого ви вірити в Бога?

– Ну знаєте, я, ну не знаю як це виразити, виговорити. Ну, є якесь таке в середині в душі прагнення, щоб вірити в Бога – ну не можу я вам цього передати.

– Як ви думаєте, яким є Бог?

– Ну, Він є дуже люблячий, Він, котрий нас сотворив і нами опікується.

– Чи ви встидаєтесь своєї віри, Бога?

– А для чого? Я нікого не боюся, що дасть Бог, то добре. Бо Бог це Сотворитель неба і землі, і як я в Нього можу не вірити.

Мені чоловік читав як Бог сотворив небо і землю. Правда, часом не можу щось зрозуміти, то я серцем вірю. Колись то в нас не було Святого Письма, а тепер я вже маю, і кожен день я собі по кусочку читаю, як не ранком, то вечором, але обов’язково кожного дня.

– І скільки ви вже так читаєте?

– Три роки.

– Що вам дає молитва?

– Знаєте, після молитви якось краще, веселіше. Ну не можу я вам так пояснити, передати словами. Ну, ніколи я не залишу цю віру, як говорив мій чоловік, що вона є найправильніша. Я без молитви не можу. Я так тішуся коли молюсь, є якась така втіха. Як я рано помолюсь, то цілий день я маю час. В мене такий є хрест.., але дай мені Боже винести.

– А про що ви просите Бога?

– Я все прошу Бога щоб дав мені здоров’я, щоб я могла ще йти до костьолу. І часом мене запитуються: слухай, як це так, що стільки тобі років, а ти ще трудишся? [розмова провадиться з бабцею на полі – зрізає і в’яже в снопи кукурудзу] А я відповідаю: це мені Бог допомагає.

Я собі завжди молюся до Бога. Молитва – це я виславляю Бога, славлю Бога. Це є розмова з Богом, я собі розмовляю з Богом. Часом я не можу заснути, або не можу спати, то я відмовляю розарій.

Я то правда з Богом не вмію розмовляти, але говорю так як вмію, і Він мене розуміє. Коли лягаю спати, то прошу Бога: “Дай мені цю ніч переночувати, дай здоров’я, прости мені”.

Також молюся ті молитви котрі знаю. Молюся щодень за батька, за маму, за брата – котрий загинув на війні.

– Чи обов’язково мусити молитися перед чимось, на приклад: перед іконою, хрестом?

– Ні, не обов’язково. Я молюся на полі, як іду дорогою, то так молюсь.

– Де ви хрестили свого сина?

– Свого сина я хрестила в 1948 році у Кам’янці-Подільському, хрестив його кс. Ян Ольшанський. А шлюб брав в Борщові, в 1961 році. Я також брала другий раз шлюб в Борщові.

– Чи ви сповідались?

– Був якийсь такий період, що я не сповідалась, бо не було де, а після війни то вже можна було сповідатись, було куди їздити до сповіді і на Божественну Літургію.

– А куди ви їздили?

– Я їздила до Гречан і в Кам’янець-Подільський – де можна було туди і їздила.

– А миропомазання?

– Миропомазання я отримала аж в 1980 році.

– А як виглядало в вас життя з людьми, з сусідами?

– Я з сусідами жила і живу добре [сусіди прийшли і помагають її в’язати кукурудзиння] але це напевно так Бог не допускав, щоб я щось сказала поганого.

Я із своїм першим чоловіком не сварилась ані разу. Але був один такий випадок. Коли тільки вийшла я за нього, то не вміла ще добре варити їсти. І він мені щось був сказав. Я нагнівалась і кажу, що я тоді іду додому. А він мене наздогнав, перепросив і забрав назад додому. О, то це був один такий випадок.

– Чи ви прощаєте тим людям, котрі причинили вам стільки страждань, котрі забрали вашого чоловіка, вас вигнали з дитиною з хати?

– Так, я прощаю, і хай їм Бог простить. Я нічого не хочу на собі мати. Кожний, що заробив, то і буде мати. Я, правда молюся за них, бо так написано в Святому Письмі.

– Чи ви, під час переслідувань, збиралися разом з людьми, десь в якійсь хаті на молитву?

– В нас не було так, щоб збиралися по хатах і молились. Я сама закривалась в хаті і молилась.

– А коли ви працювали на полі?

– На полі я молилась сама, як вміла такі і молилась, бо в ланці жінки були не віруючі. 

З магістерської праці о. Павла Гончарука