Духовне життя переслідуваних осіб на Поділлі у 1918-1990 рр. в світлі зібраних свідоцтв

ВИШПОЛЬСЬКИЙ МЕЧИСЛАВ.

Я народився у 1924 році, в с. Жищинці. [Городоцький р-н, Хмельницька обл.]. В нас вдома, поки я не пішов до школи, розмовляли польською мовою. Також всі в нас молились.

В мене ще ось “таємничка” моєї бабці, вони її молились, а тепер коли вони померли, то я за них її молюсь.

Сильні репресії розпочались у 1929 року, але ще було терпимо. В нас в селі був такий Пінкасєвич і Соковський, їх називали “куркулями”, бо вони були трохи багаті. А чому багаті? Бо тяжко працювали. Вони не знали, що то таке п’янствувати, а чесно, совісно працювали. Був багатий – бо працював. То їх вислали у 1928 році.

В Городку ще був костьол, правда вже забрали були ксьондза, і розсипали по землі Пресвяті Дари – коли забирали ксьондза.

Особисто для мене, це відчулося у 1932 році, почалися дуже сильні репресії. У цьому ж році батька посадили, але якось вдалося дідові його звільнити.

У 1935 році, партія сказала: “знищити всіх одноосібників”, тобто тих, котрі не йшли у колгосп.

Мої батьки також не були в колгоспі.

– А чому не йшли в колгосп?

– А тому що там, не було свята, неділі, а була “п’ятиденка”. А мій батько сказав: Не дам душі антихристу і не буду працювати в неділю і в свята.

Цього ж року осінню, прийшли до нас додому і забрали все. Залишили нас в одних стінах, котрі ще слава Богу були накриті дахом. Також залишилось пару мішків мішанки для коня, котру чудом не побачили, бо була притрушена соломою. То ми ту мішанку їли. Після того в грудні, захворіла моя сестра “менінгітом” [запалення мозкової оболонки] Вона не мала в що закрутитись і простудила голову. Ходив тато по лікарях, хотів її спасти. Однак, в тата, на лікування не було грошей, і ніхто не хотів її лікувати. Під кінець січня, тато також захворів.

28 січня 1936 року помирає сестра. Потрібно ховати. Тато встає, і йде до колгоспу просити коней, щоб завезти дочку на цвинтар в Городок, бо тоді в нас не було ще кладовища. Після похорону, хвороба щораз сильніше притискає тата, і він 16 березня, того ж року, помирає.

Мені тоді було 12 років. Залишилася мама, дідусь – вони також обоє були хворі, бабця і я, то тільки ми з бабкою були здорові.

Весною розпочалися висилки на Донеччину. Нас залишили, бо не було кого висилати – всі хворі.

Літом, в жнива, помирає дідусь. Нас залишилось троє; я, мати – котра далі хворіла, і бабця, а рік назад, я мав ще; батька, сестричку, дідуся.

Осінню, була друга висилка на Казахстан, але нас знову залишили. Тих, котрі не пішли в колгосп, то всіх порозсилали. Вони не йшли до нього бо в тому колгоспі не було нічого святого. Вони проти колгоспу не протестували, і не йшли до нього, а тихенько собі працювали на своїй землі. Мали корову, часом свиню, курку і все, але потім все у них забрали, а їх вислали. Ми правда залишились, бо не було кого висилати.

Я був тоді ще не сповіданий, однак ми молились далі разом. Мама мені завжди наказувала, щоб я молився до св. Антонія, і він буде мене оберігати. Я весь час молився до нього літанію. Потім я вивчив катехізис, бо говорили що, в Летичеві є ще старенький ксьондз. Ми поїхали туди, але його вже там не було, – це був 1936 рік. То ми не були на Божественній Літургії аж до війни.

Мене у 1942 році забрали в Німеччину на роботу. Там я працював на паровозі, і скільки було загроз, небезпек, звідусіль загрожувала смерть, але хтось мене оберігав.

Після війни мене забрали до війська, де я був аж до 1947 року. В жнива я приїхав додому, і влаштувався слюсарем на верстатобудівний завод в Городку

У 1948 році одружуюсь, шлюб поблагословив кс. Ян Ольшанський.

– Чи збирались в вас в селі по хатах на молитву?

– Перед 1941 роком, сходились таємно до нас жіночки, бо мали “таємнички”, але до війни вони не дотягнули. А після війни кс. Ян Ольшанський знову організував “розарієве коло”.

– Чи ходили до костьолу?

– Моя мама і старші люди ходили, але молодь не могла, бо сильно переслідували.

В неділю і в свята я завжди ходив в костьол, ще навіть як був хлопцем після війська. Я йшов до костьолу і не боявся. Присилали до костьолу людей, котрі слідкували. Однак на роботі мене не переслідували, бо я був не поганий працівник, пізніше мене поставили навіть бригадиром слюсарної бригади. Ми молились і молимось далі.

– Для чого ви молились?

– Я помолився і тоді йду на роботу. Я розумію так: помолився, а тоді до роботи. Після молитви з’являється якийсь настрій, а як не помолишся, то цілий день ходиш і.., ну щось не те.

Саме перше для мене це, вірити що, в Пресвятих Дарах є присутній насправді Ісус Христос. Кожен ранок я відмовляю: “Ciebie Boga wychwalamy…”. [Тебе Боже хвалимо…]

– А з чого ви молились?

– З молитовників.

– А в вас їх не забрали?

– Ні, ми ховали. Ми змушені були ховати книжки, бо приходили, шукали, грабували, читали листи. Мої батьки ховали, я правда не знав де їх ховали, це перед мною була таємниця, бо дитина могла б через свою простоту видати.

– А образи?

– А образи то висіли весь час.

Я пам’ятаю, як в школі нам наказували, щоб ми в себе вдома, всі почіпляли Леніна. Коли я прийшов додому і сказав мамі, що я повинен зробити, то вона мені сказала показуючи в куток: он там, в кутку. Я зрозумів.

 

З магістерської праці о. Павла Гончарука