Духовне життя переслідуваних осіб на Поділлі у 1918-1990 рр. в світлі зібраних свідоцтв
ВОЙДЕВИЧ ЖЕНЯ
Я народилася в с. Тинна у 1913 році. [2001].
У 1930 році я вийшла заміж і жила в свого чоловіка в с. Савинці, недалеко коло Тинни, куди ми ходили до костьолу.
Я працювала ланковою, а чоловік, працював їздовим – їздив кіньми.
Коли закрили костьол в Тинні, то зробили з нього магазин, в котрому тримали пшеницю. Одного разу, коли я ще з іншими жінками віяли в тому костьолі пшеницю, прийшло три чоловіки і пішли вони в закристію. Через пару хвилин повертаються назад, несучи образ Матері Божої Тинянської, книги і келихи. Коли ми побачили, що виносять образ Матері Божої, ми почали плакати і кричати: “Куди ви Її забираєте?! Так це ж наша Матір Божа! Це ж наша Матір! Не забирайте від нас…”
А цей, котрий ніс образ, обертається до нас і говорить: “Чого кричите? Ви Її неварті” – потім обернувся і пішов.
Тепер, коли мені часом вдається бути в Тинні або почую пісню “Маtkо Воżа, rаtuj nаs…”, (Матір Божа, рятуй нас…), то мені відразу пригадується Матір Божа Тинянська.
На другий день прийшли до нас додому і забрали в нас паспорти, кажучи: “За три дні, будьте готові до виїзду на переселення. Можете також з собою взяти корову”.
Це була осінь, 1935 рік. Вже викопали буряки.
Через три дні нас погрузили в вагони і три тижні везли в Казахстан, де викинули нас в голий степ, де, окрім річки, будинків – “під Божим покриттям” (тобто, без даху), там не було нічого. Коли ми туди приїхали, то випав вже сніг.
Ми поселилися в тих будинках: по дві сім’ї в кожній. На щастя, в тих будинках були двері і вікна, а також плита, в котрій не було чим палити. Поселилися ми в тих хатах, сидимо і плачемо.
На другий день, рано, приходять казахи – крадькома, з шаблями в руках, тихенько відкривають двері, заходять. Як побачили вони, що ми сидимо скулені і плачемо, стали трохи сміліші і говорять до нас на пів-ламаній російській мові: “Моржа, (жінко) не плач. Як ви будете хороші, то ми також будемо хороші…” Тоді питаються нас:
– Чого вам потрібно? – А ми відповідаємо:
– Не маємо чим палити.
– Не плачте. Ми вам зараз щось привеземо.
Як ми пізніше дізнались від казахів, що перед нашим приїздом їм сказали: “Тікайте чим подальше звідси, бо мають приїхати сюди такі люди, котрі можуть вас всіх позабивати”, – то вони повтікали в степ на кілька кілометрів.
Поїхали ті казахи і черес якийсь час привезли нам повні сані “кізяку” і сіна – то цим ми мали палити, тому що там не було жодного патичка.
Коли ми вже трохи влаштувались, покрили соломою хати і навчились палити тими “кізяками”, почали ми ходити в сорокаградусний мороз до колгоспу (12 км.) на сніго-затримку. До колгоспу ми ходили разом, тому що часто ми зустрічали по дорозі вовків. Було також дуже холодно. Ми працювали цілий день, не було навіть де сісти і зігрітися – бо пустий степ і кругом сніг. (Я так і там відморозила собі на ногах пальці і тепер ходжу тільки на п’ятах). А дітей ми лишали вдома в одній хаті, там була з ними одна жіночка.
– Чи ви там молилися?
– Так. Молилися. Ми там кожної неділі збиралися в одній хаті на молитву. Там були старші жінки, котрі провадили молитви.
– А про що ви молилися?
– Щоб нам Бог дав здоров’я, щоб ми могли витримати.
– Що ви молилися?
– Ми багато молилися молитов – всі, які тільки знали, але завжди ми молилися розарій.
– А не забороняли вам там молитися?
– Забороняли. Пам’ятаю, як одного разу нас всіх розігнали. Це були Різдвяні свята. Ми зібралися на Пастирку в одній хаті і там молилися, колядували.., але на раз чуємо, як хтось стукає. Відкриваємо двері, дивимось: заходить голова і тоді до нас: “Так, бігом всі звідси, щоб я вас більше не бачив… Я вам намолюся…”
Нас це не залякало. Ми далі собі збиралися на молитву, але дуже таємно – так, що навіть малі діти не знали, де ми і що ми робимо.
– Для чого ви молилися?
– Ми не забували про Бога, а Бог не забув про нас. Він нас не залишив там самих, він був з нами.
(Розмову було припинено з приводу того, що до бабці Жені прийшов один чоловік, котрий вивихнув собі руку. Бабця Женя безкоштовно служить людям, котрим щось сталося подібного, як у цього чоловіка.)
З магістерської праці о. Павла Гончарука
