Духовне життя переслідуваних осіб на Поділлі у 1918-1990 рр. в світлі зібраних свідоцтв
СМОТРИКОВСЬКИЙ АЛЬБІН.
Я народився у 1921 [†2001], в с. Дерев’яни (Броварі), 30 км. від Кам’янець-Подільського. Там жила ціла наша родина, котра займала шість хат.
У 1929 р. в нас забрали все хазяйство в колгосп, а у 1933 ми страшно голодували, і троє з восьми дітей померли.
У 1936 тривала висилка до Казахстану, котру називали “труд-переселення”. Нам заявили що ми ідемо на переселення. Забрали паспорти, з другого села прислали охорону – по двоє чоловік у кожну хату, і сказали збиратися в дорогу. А мого батька тоді не було вдома, він працював в Кам’янці-Подільському на “міні-строї”. Батько, бачивши що ешелонами відправляють кудись людей, прийшов вночі додому і легенько протягнув пальцем по склі – а мама дуже чутко спала – від чого мама проснулась, а тих двоє охоронців спали далі. Мама вийшла тихенько надвір до тата, а тато їй говорить, що він тікає до Польщі. А мама: як ти будеш тікати як кругом застава, кругом охорона, границя. Заб’ють тебе.
Тато залишився. Рано пішов і здав паспорт – бо в мами вже були забрали.
Мені тоді було 15 років я закінчив тільки чотири класи української школи, польської вже не було.
Ми зібрали все що мали. А що ми мали – навіть не було в що одягнутись, тому що в нас все забрали “під мітлу”.
Завезли нас в Казахстан, Кіліверський р-н.
Строїли ми там конюшні, колгоспи, ходили в сорокаградусний мороз на затримку снігу. А скільки ще звідти репресували… то страшно… приходили вночі і забирали.
Я пізніше працював на тракторі, на комбайні. Коли розпочалася війна, то нас на фронт не брали.
У 1942., мене забрали в Акмолінськ на будівництво заводу, котрий перенесли з Ленінграду. По певному часі я звіти втік, тому що інші також тікали. Побув я трохи вдома, ну і нас у 1943., забирають в Нижній Тагіл, Свердловської обл., – Урал, на будівництво фабрики.
Працювали ми по 16 годин. А їсти, то не було що, тільки верблюжі голови і копита, то саме від коней і мерзлі трибухи (кишки і т.д.). Мерзла капуста, мерзлий турнепс (як редька біла).
Весною, 1944., було дуже страшно, не було що їсти. Їли лободу, кропиву і сірей. Тих, котрі вже не могли працювати, то давали їм мішки і посилали їх збирати ту лободу, але багато з них не поверталося, знаходили їх вже мертвими. А як наїсися тої “каші”… то зуби зелені – не було навіть чим чистити. Збирали перемерзлу картоплю, в котрій був крохмаль – як мука – то його ми збирали і пекли з нього млинці на оліфі або на солідолі. Тато працював в “торпіті” – грузчиком.
У 1944., татові виповнилось 56 років і його відпустили додому – в Казахстан.
Пізніше я написав листа до своєї дівчини, вона приїхала і ми одружились.
Відпустку давали, але користуватись нею можна було тільки на місці.
Працювати мусів там де тобі назначили, і не важно чи ти мав здоров’я чи ні.
Коли стало трохи вільніше і можна було працювати де хочеш я переїхав у Червоноармійськ. Там я влаштувався на будівництво елеватора.
Я жив по сусідству з кс. Юзефом Кучинським. Помагав я йому при Божественній Літургії, при перебудові хати на капличку. Але 8 грудня, 1958., його арештували і дали сім років.
Це був відпуст і було дуже багато людей. То чекісти чекали цілий день, щоб його арештувати. Ксьондз не виходив цілий день, не тому, що знав, що на нього чекають вже, а тому, що був так зайнятий. А чекісти всередину не насмілились зайти бо боялися народу. Однак все одно під вечір його забрали.
В Караганді, був кс. Буковинський, його також арештували. Джепецького спіткало те саме.
Після тих подій, я пішов до влади і кажу:
– Я хочу виїхати на Україну.
Вони мені говорять:
– Добре, тільки під певною умовою, підпишетесь, що не будете вимагати повернення свого будинку.
Я їм говорю:
– Не буду я нічого підписувати і ніякого будинку теж не буду вимагати.
І вони з великими труднощами мене відпустили.
Я приїхав на Україну, в Кам’янець-Подільський, Хмельницької обл. і пішов працювати каменщиком і працював до 1988.
– Хто вам передав віру в Бога?
– Мені віру передали батьки. Не було такого, щоб я ліг без пацєра. Я йду, то молюся дорогою. Працюючи на комбайні, на тракторі, я собі молився.
– Хто вас вчив катехізису?
– Мене катехізису навчив батько, я його щебетав я пташка.
– До кого ви молились?
– До Ісуса, до Матері Божої…
– Які молитви?
– Розарій, пацєр…, ну, молитви різні.
– А для чого ви молились?
– Тому що люди, котрі не моляться регулярно, вони легковажні, вони не мають в серці Бога. Ми, правда, молимось часто молитвами, котрі уложили інші люди, однак це їм Бог дав так молитися, надихнув їх, щоб вони уложили такі молитви, щоб інші, молячись, були звернені до Бога, пам’ятали що Бог є. Коли я лягаю спати, то донині молюся ще такі молитви:
“Na Krzyż się łożę + Krzyż przede mną + i Pan Bόg ze mną + Amen.”
[На хрест лягаю + хрест переді мною + і Бог зо мною + Амінь.]
а друга:
“Aniele Boży stróżu mόj…”
[Ангелe Божий, хоронителю мій…]
А коли приходять злі думки, сумніви – в справах віри, – то я подую кругом себе кажучи: “precz szatanie!” – [відійди сатано!] – або призиваю Ім’я Ісуса Христа, і тієї ж хвилини злі думки зникають.
– Де ви були хрещені?
– Я був хрещений в Китайгороді [коло Кам’янця–Подільського]. А свої діти я хрестив в Казахстані. Спочатку, коли не було ксьондза, то хрестив мій тато, бо він знав весь порядок, а коли з’явилась нагода, то охрестив кс. Кучинський. Він нас також повінчав і дав миропомазання.
– А Першою Сповіддю?
– Першою сповіддю я сповідався у 1929., в Китайгороді, мені тоді було вісім років. Мене тато замотав в плащ і під пахою заніс до костьолу – щоб ніхто не бачив – і там мене тихенько ксьондз висповідав. Після тої Першої Сповіді я сповідався у 1930, 1932–му, а потім аж у 1942 році в Акмолінську.
– А хто вчив ваших дітей катехізису?
– Ми самі.
– Чи ви святкували свята, і як?
– На Паску, Різдво, Новий Рік сходились всі до нас додому і молились. Перед війною таємно, а після війни, то було трохи вільніше. На Різдво мама щось приготує їсти, поставить на стіл. Тато поставить свічку – запалить. Всі клякали і за татом повторяли молитву (до війни, то дуже скоро, бо комендант ходив попід вікна і висліджував), помолимось, і тоді до столу. А потім колядки! – Моєму татові, то їсти не дай, а дай колядувати.
Коли ми переїхали на Україну, то у 1960., було легше. Ми вже могли їхати до костьолу, чи в Гречани, чи в Городок.
– А в чому має проявлятись наша віра?
– В наших поступках. В житті. Мої батьки жили розумно між собою і з людьми. Коли ми виїжджали на Україну, то люди зійшлись як на похорон і з плачем нас проводжали.
Людям потрібно віддавати добром, навіть тоді, коли він на тебе злий, то ти його переможеш добром. Наша функція, це роздавати добро. Якщо до мене хтось не говорить, то я до нього перший маю заговорити. Потрібно бути покірному, а не принциповому. Маємо любити людей тому, що Ісус Христос за всіх помер. Він, дав прибити ноги і руки свої, аж земля вся здвигалась.
– Чи ви маєте до Бога жаль за те, що Він дав вам стільки труднощів і терпіння в житті?
– Ні! Ви що! Я дякую Богові, що Він дав мені такий хрест, тому що ми люди живі і належимо до Нього. Він дає хрест і терпеливість. Силу його нести. “Bόg zasmuca i pociesza” [Бог засмучує і потішає]. Маємо приймати Його волю, а Він допоможе.
А було важко. Важка була праця. Я там також деякий час працював каменщиком, будували в зимі будинки. Копали замерзлу землю, це 20 кг., кувалда, лом, і ми його [лом] вбивали в замерзлу землю. І так цілий день. А на дворі мороз нижче 400. Замерзав хліб, сало і навіть горілка. На хвилинку встали, з’їли і далі, щоб не замерзнути. За місяць ми вибивали два метра мерзлоти!
– Чи ви прощаєте тим людям, котрі встали причиною ваших терпінь?
– Так. Прощаю. Я не маю злості на тих людей. Правда, це велика рана, але я прощаю, бо Бог мені прощає.
З магістерської праці о. Павла Гончарука
