ГУЖАЛЬСЬКА СТАНІСЛАВА.
Я народила у 1909 році, в с. Гумінці, Кам’янець–Подільського району. Ми жили 50 км. від польської границі. Нас було дев’ятеро дітей, і один брат був в війську.
Всіх поляків від границі висилали.
Нас вислали у 1936 році, в Петропавловськ, Північний Казахстан. Везли нас в товарняках.
Там ми построїли бараки, криниць не було.
У 1937 році, мене визвали в район, і нізащо засудили на три роки
Сиділа я в місті Маріївськ, Новосибірськ, з якимись політичними в’язнями.
Страшно над нами знущались. Над одною дівчиною, Вандою, котра була з нами в бараку, то страшно знущались.[заплакала] Казали, що вона була в хорі, і була також сестрою ксьондза, але вона нам нічого не оповідала, бо боялась. А ми також не розпитувались, бо також боялись. Нас 12–теро було на нарах а інші під нарами, ой, я не можу навіть розказувати… [заплакала] і ця Ванда також була під нарами. То прийде якийсь один, покопає її, покопає і піде. Потім приходив інший, також покопав і пішов. І так її копали, що аж кишки її випустили. Потім її кудись винесли, і я не знаю що з нею далі було.
Я працювала коло свиней, то я тішилась, що могла з’їсти те, що їли свині.
Потім я працювала в госпіталі на кухні, то вивозили ми їсти в’язням, котрих транспортували в ешелонах. То часто було так, що ми привезли їсти, а потяг вже відправився, і… [заплакала] ті в’язні поїхали далі голодні.
А коли я працювала в тюремній кухні, то бачила як кожний ранок вивозили мертвих людей на підводі, навантажених як дерево.
Розносиш їсти по тих камерах, то через вікна ті в’язні – вчені люди, академіки – просять кусочок хліба. То потрібно було так кинути, щоб “картач” не бачив. Ой, така була біда, що не можу цього переказати. Як якесь радянське свято, то всіх садили в підвал.
Моєму татові, Гужальський Юліан, дали 10 років. Зробили його німецьким шпигуном. То його так мучили… [і далі плачучи говорить] припирали пальці. Потім відправили у Кому, звідки він не повернувся, так і не знати, що з ним сталося.
– Чи не було у вас покус, перестати вірити в Бога, адже ж, ви стільки пережили. І що вам допомогло втриматись в вірі?
– Ми молились. Не втрачали ми віри, завжди молились до Бога. В в’язниці також, десь тихенько, щоб ніхто не чув. А так, то в нас була хата в котрій ми завжди збирались і молились.
– Чи ви хрестили своїх дітей, і де?
– Дітей ми хрестили з води, а коли ми повернулись на Україну, то ще раз хрестили в Городку.
– Чи ви маєте жаль до Бога, за все те що пережили і чи прощаєте тим людям, котрі вам спричинили стільки болю?
– Багато ми витерпіли, але я прощаю і жалю до Бога не маю. Бог мені допоміг, що я дожила до цього часу, і все пережила.
[з приводу того, що бабця розчулилась, я змушений був перервати розмову]
З магістерської праці о. Павла Гончарука